–  Буде з них, - говорив Касян.
– Ми знемоглись. Татарин подякував би нам, коли б так ми йому поле дали. Нас замало.

А тим часом в стодолi жiнки з дiтьми аж тряслися зi страху, що з ними станеться, коли татарам вдасться редуту здобути. Неодмiнно всiх порiжуть.

Тепер, коли стрiли переставали, аж душа в них вступала, всi були радi.

–  Гей, баби, - кликав Касян, - виходьте козакам снiдання варити та ранених обходити! Збiр!
– кликав Касян.

–  Скажiть, хлопцi, кому впало в голову викотити гармату до брами?

–  Та я помагав, але Петро мене до того закликав…

–  Славний хлопець, де вiн?

Сотник каже:

–  Вiн трохи ранений, лежить на моїй лежанцi. Тепер я був у нього. Вiн спить.

–  А тяжко ранений?
– питає Марко.

–  Нiчого йому не буде. Трохи дряпнув хтось шаблею по головi. Шапка його врятувала.

–  Тепер скажiть, хлопцi, хто з вас заставу на греблi вiдсунув?

–  То Марко. Застали ми його там, ледве дихав - так iзнемiгся.

–  Сам-один! Ну, небоже, ведмежа в тебе сила…

–  Нiде правди дiти, пане сотнику, - каже Касян, - цих двох бравих козакiв слiд нагородити. Вони врятували редуту. I серед такої метушнi не втратив жоден голови i робив з власного розуму, що було треба, i зробив добре.

–  Так тому й бути, - каже сотник, беручись за боки.
– До того Петро менi життя урятував, того ви всi не знаєте. Вiн в саму пору заколов татарина, як пiдходив до мене ззаду. Знайте сотника Чуба. Петровi за те, що менi життя врятував, - сто червiнцiв, а за те, що вони обидва так гарно знайшлися, - по оксамитному жупану, по шаблi i рушницi з моєї зброївнi. Марковi ще дати коня, щоб пiшки не тьопав. Тобi, Касяне, старий товаришу i друже, - мої двi пiстолi срiблом кованi, турецькi, що над моєю лежанкою висять. Вам усiм - моє сердечне спасибi. Сьогоднi в нас празник буде. Бранцi нехай погребуть татарськi трупи. Пiд лiто йде, i стерво занечистить повiтря, що дихати не буде чим. Тепер скажiть, скiльки вас полягло?

–  Буде п'ять, - каже Касян.

–  Тих поховаємо, як лицарiв. Годi, де дрова рубають, там трiски летять. Ще одне хочу сказати: обидва нашi молодi лицарi вiднинi переходять з новикiв у козацтво.

–  Добре, - каже Касян, - згода, вони вартi цього. На спомин нинiшнього дня даю їм вiд себе по однiй пiстолi, якi щойно вiд сотника дiстав.

–  Славно! Ходiмо до Петра!
– гукали козаки.

–  Кажу, що не можна. Вiн спить, нехай перш подужає, а це буде незадовго.

–  А я ще мало не забув на своїх оборонцiв, - каже Касян.

Вiн став свистати, i на це прибiгли пси, мiж ними була Султанка, а Лиска не було.

–  А он Лиско лежить, - говорили, - що вiн, неживий?

Прийшли ближче. Лиско лежав на татариновi i держав його за горло. Вiн дивився на козакiв зизом i махав хвостом.

–  От завзятий! Лиску, пусти його, то вже труп.

Але Лиско не мiг розняти писка, так йому задеревiв, треба було силомiць розвести вилицi. Лиско ледве стояв на ногах.

–  Йому зараз теплого молока дати. Бiдний, добрий Лиско!
– Всi його стали гладити. Пси стали його нюшити. Султанка була дуже врадувана, пiдскочила до старого осавула i лизнула його широким язиком по лицi.

Вiд часу, як у редутi засiли бранцi, не можна було завести давнього порядку. Сотник був невдоволений, i не знав, як цьому порадити. Вiн бачив, що карнiсть у редутi псується, i тим найбiльше журився. Мiж бранцями були гарнi молодицi й дiвчата, якi козакам позавертали голови. Козаки ходили, наче зачадiлi, i коли лише сонце заходило i стемнювалося, не було кiнця жениханню. Позаводились пари, якi сходились на рiзних кутах редути, i пiд спiв соловейка заводили свої ахи та охи.

Кiлька разiв зачинав розмову з Касяном, та нiколи путнього нiчого не договорився. Касян все розводив руки i говорив:

–  Годi, сотнику, у степ не виженемо, не на те їх висвободили, щоб знову в пута попали. Ординцi лише того ждуть, щоб своє вiдiбрати.

–  Та бiйся бога, Касяне, у нас сiчовий порядок, як можна з жiнками? Козацтво геть знiвечилось, збабiло. Якби так тепер орда на нас наскочила, то далебi, що кожний козак поперед усього хапав би свою дiвчину наперед себе та ховався б у мишачу дiрку, щоб її личка часом татарин нiгтем не задряпнув. Тодi ми пропали, а тепер пропадає наша добра слава у низових товаришiв. Господи! Нащо менi треба було того всього?

–  Не гнiви бога, сотнику. Дав нам бог велику побiду над поганцем, привели добичу, освободили хрещений народ, а ти ремствуєш i боговi хулиш…

–  Тьфу на вас, старих i молодих дурнiв. Прийдеться мiж вами вдурiти. Та нi, я кину все, заберу свою мiзерiю i пiду на Сiч, а ви тут робiть собi, що вам завгодно; вибирайте собi за сотника яку Палажку або Катерину.
– Сотник сердився, як ще нiколи, i пiшов у свою свiтлицю.
– Тим дурним жовтодзюбам не дивуюся, бо то ще зелене, молоде. Побачить хвартушину, то вже м'якне, як вiск, але не можу з дива вийти, що сталося Касяновi? Може, вiн залюбився? От, старий здурiв до краю, i козацьку славу занапастив!
– Сотник став сердечно смiятися.
– Та я мушу його вислiдити, котра-то йому в серце запала. Тодi бiгме на смiх його поставлю, хай смiються, та, може, це його отямить. Бо так, справдi, не може бути. Старий був строгий i суворий, карав кожну провину в службi, а тепер-то молодики по головi йому скачуть, мов горобцi по полукiпку. Мушу його виловити.