I сотник став слiдити за Касяном. Виходив на майдан тодi, коли його нiхто не сподiвався.

I вдалося йому.

Одного пообiддя, тодi як звичайно йшов спочивати, вийшов сотник iз свiтлицi. Перейшов майдан i зайшов до стодоли. I тут побачив таке, що йому й на думку не прийшло би.

Старий Касян сидiв на пеньку й стругав якусь iграшку ножем. Бiля нього бавилось на землi двоє дiток: дiвчина, може, десяти лiт, i, може, шестилiтнiй хлопчик.

–  Дiдусю, - каже хлопчик, оперши свою рум'яну голiвку на його колiнi, - а вистружи менi шабельку, я хочу татарина бити.

–  Добре, Iвасю, вистружу тобi шабельку i вчити тебе буду, як нею орудувати, щоби, як виростеш, добрим козаком був…

–  А наш татко, - обзивається дiвчинка, - мав шаблю справдiшню, гостру. Вiн так рубав татар, як вони на нас наскочили, поки його не зарубали.

–  Татари - поганий народ, моя дитинко, їх треба нiвечити, бо то нашi вороги.

–  Дiдусю, а менi не можна шаблi так, як Iвасевi, чому воно так? А я сильнiша за Iвася.

–  Так уже бог дав, що жiноче iнше дiло, а козацьке iнше…

–  А я тобi покажу, - каже Iвась, - що я сильнiший i тебе поборю.

Вiн схопився i хотiв поборотися з сестричкою.

–  Годi, дiти, так не можна, - говорив Касян.
– Коли б ви побилися, то я нiчого вам не зладжу i сердитись на вас буду. От, краще ви поцiлуйтеся, - ось так, то люблю, а тепер поцiлуйте вашого дiда.

Дiти прискочили до Касяна i взяли його за шию та стали цiлувати. Касян кинув стругання i обняв їх, цiлував у русяву голiвку то одне, то друге i гладив по личку. Не мiг очей вiд них вiдiрвати, як в образок дивився. Сотник дивився на те крiзь щiлину. Бачив лице старого Касяна, i не мiг його пiзнати. Уся суворiсть щезла, лице випогодилося, прояснiло, вiн цiлий сiяв з радощiв. Сотник побачив, що в його яснiючих очах блистiли сльози.

"Нагадав, сердега, своїх небожат, може, вони якраз на них схожi, радiє, мов мала дитина. От яку собi мiй друг любов знайшов.
– Сотник вiдiйшов зворушений, не показуючися Касяновi.
– Не треба старого соромити. Очевидно, вiн не хоче, щоб його пiдглядали".

Сотник, йдучи до себе, побачив Петра, що якраз виходив з куреня.

"Може, хоч той не звiвся з глузду та, може, щось путнього порадить. Нехай буде, як хоче, але перемiнитися мусить".

–  Петре, заходь до мене, дiло є.

Як ввiйшли в свiтлицю, сотник зачинив дверi i присiв на лавi.

–  Чи ти бачиш, що в нашiй родинi завелося?

–  Певно, що бачу, i так не може остатися, коли не маємо пропасти, - ми тепер збабiли, i не дай боже набiгу, - не здержимо.

–  Слава богу святому, що бодай вiд тебе одного почув розумне слово, а то й Касян верзе, як здуру, - говорив сотник, розводячи руками.

–  Iнша причина в козакiв, а iнша в дядька Касяна, - каже Петро.

–  А ти знаєш яка?

–  Знаю, та й не дуже старому дивуюся. Ми ж знаємо сумну iсторiю його життя. Вiн втратив все, що мав найдорожчого на свiтi. Через те вiдбiгла вiд нього усяка радiсть. Не знала душа ясної хвилi. Тепер знайшов на старостi лiт серед твердого козацького життя двоє дiточок, на його янголяток схожих. Не дивниця, що зм'як, як вiск, i хоче на старостi лiт надолужити собi те, що в молодих лiтах стратив. Я його цiлком розумiю i виправдую, але це не приносить шкоди його лицарськiй славi, i коли зайде потреба, вiн знову перекинеться в давнього Касяна.

–  Хлопче, ти говориш розумно, як старий досвiдчений чоловiк.

–  Спасибi, пане сотнику, за ласкаве слово, але не подивуймося старому i не затроюймо ясних хвиль на склонi його життя. Вiн заслуговує на те, щоб цьому потурати. Увесь курiнь знає, що вiн з дiтьми водиться, а йому здається, що нiхто того не бачить i не знає; думає, що радiсть виключно для нього. Й нiхто не смiє з ним нею дiлитися. Йому здається, що кожне чуже око споганило б його святощi. Тому я наказав товаришам, щоб нiхто не важився зрадитися, що знає тайну старого. Нiхто не смiє заглянути в стодолу пiд ту пору, як старий туди пiшов. Бачите, пане сотнику, мене. Я втратив батька дитиною й не дуже його пам'ятаю. Батька заступили менi родичi мого побратима Марка Жмайла. Його прадiд був для мене прадiдом. I коли б я в гуртi людей побачив чоловiка, на старого Грицька Жмайла похожого, чи не зрадiв би я? Я б його по руках цiлував, я б… не знаю, що я би зробив.

Петро дуже зворушився. Сотник каже:

–  Хлопче, нехай тебе обiйму. Такої душi, як твоя, я ще не бачив. Але таки скажи менi, як дiло повести, щоб i давнiй лад у редутi завести, й старого не обидити.

–  Справа не важка, пане сотнику, й до осенi може бути все гаразд…

–  Цiкавий я - як?

–  Заснуймо зараз iз того боку редути вольницю й назвiм її Чубiвкою. Маємо бранцiв з Подiлля шiстдесят душ. Зразу вистане.

–  Хiба ж самi баби будуть хазяйнувати? Мiж ними мало мужчин.

–  Чого самi? Хiба в нас нема козакiв? А ще й iншi прибудуть; люде знають, де Чубова редута. Хiба самi козаки поженяться й заживуть на слободi. Поля, лугiв, лiсу, лук у нас вистане.

Як Петро те оповiдав, сотник не мiг з дива вийти над його розумом i статочнiстю.

–  Бо до чого воно доведе? Будуть з собою дикi пари воркувати, та лише образа божа з того вийде; й церкву поставимо.

–  Та як будуть вiнчатися без попа?

–  Коли б стiльки лиха. Знайдемо попа з попадею i церкву поставимо.