–  Я чував, що козаки чарки не цураються.

–  Як котрий. Та все ж лише в хвилях, вiльних вiд працi, а вже у походах не вiльно пити пiд строгою карою.

–  Я цього не знала, - каже вельможна.
– Навпаки, менi говорили, що козаки лише тим i славнi, що здорово п'ють.

–  Воно так є, як я кажу. Я придивився тому i на Сiчi, i в походi. Правда, що козак, видiставшися iз Сiчi, вмiє добре забавитися i загуляє, а з того вийшла лиха слава у ворогiв козацтва.

Панство звели розмову на останнiй козацький похiд на татар, в якому Петро був. Петро розповiв усе. А говорив вiн так ясно i складно, що всi з захопленням слухали. Про себе не згадував нiчого, начеб його там не було.

Особливо обом хлопцям це оповiдання дуже подобалося. Вони так заслухалися, що про все забули i лише дивились на Петра, мов на образок.

Завважив це Петро i заговорив до них:

–  Вiд завтра, мої паничi, зачнемо вчитися.

Хлопцям це не подобалось, бо їм усяка наука була осоружна.

На те каже панi:

–  Ми перед тим мусимо обговорити спосiб, в який та наука має вестися, щоб потiм не було непорозумiння.

Так минув перший обiд. Петро вклонився i вийшов у свою кiмнату. Усе, що тут бачив, йому не подобалось.

"Їдять стiльки, що пiв голодної чети поживилося би. Їдять погано, що чоловiка у горлi пече, а в шлунку давить. П'ють здорово, а козакiв називають п'яницями. Панство видає грошi, зiбранi кривавим потом своїх пiдданцiв. Людська бiда i горювання їм байдуже. Та ще та дурна гуска хоче до науки моєї мiшатися та якiсь плани складати. Чи я те все видержу довго, чи не плюну на все та й махну на Запорожжя? От мене отець архiмандрит у золоте ярмо впряг. Спасибi за ласку! Що вiн у менi такого побачив, що аж до цього мене вибрав? Таж це мiг зробити який перший-лiпший бакалавр. Що ж менi тепер робити? Якби я був вiдразу сказав: отре-цаюся, то-що iншого. Але я згодився i дав себе сюди завести. Тепер нiяково завертати. Я мушу усiм показати, що до чого, раз вiзьмуся, того мушу доконати, щоб свiт мав провалитися. Хай знають, що я Сагайдачний. Я мушу тут остатись, хiба що самi мене проженуть, а за це не важко. Зараз завтра, коли ця пава схоче менi давати науку, то, може, не втерплю, а скажу їй слово правди, а потiм подякую, а може, менi подякують".

А панство говорили мiж собою про Петра таке:

–  Йому ще багато треба оглади товариської, - говорила панi, - щоб мiг i знав на покоях повертатися. Ще дуже вiд нього козацьким кожухом заносить. Не знаю, чи не буде вiн для наших дiтей загрубий, та i їх самих не помужичить. Але нiде правди дiти, це дуже гарна, зразкова степова квiтка.

–  Я лише то знаю, що по-латинi говорить краще єзуїтського патра. Що за класична форма кожного речення! Я переконався, що в Острозi вчили його добре. Його нескладному поведенню нема чого чудуватися, бо вiн прямо iз степу до нас прийшов. По часi то все змiниться на лiпше, як тут побуде.

–  Я лише боюся, щоб нашi дiти не набралися вiд нього простацьких манєр, та щоб їх дуже тим козацтвом не заразив. Я би цього не пережила, коли б мої дiти по примiру тiльки шляхетських авантюристiв на Сiч чкурнули.

–  Ти без потреби побоюєшся. То ще дiти, i навiть не зрозумiють цього. Я завтра напишу, що їх має вчити, та й годi.

–  А я все-таки для мого супокою прикажу охмiстровi, щоби при науцi був присутнiй i на все уважав.

–  Конашевич на це не згодиться, я це знаю, бо i я би сам не згодився. Подумай. Вiн острозький академiк з вищою освiтою. А охмiстр? От собi вивчений песик, що гладко танцювати вмiє, а освiти у нього нема жодної.

Як лише Петро ввiйшов до своєї кiмнати, прийшов за ним Антошко. Вимитий, обстрижений, зачесаний, одягнений в широкi штани, обутий i в синьому жупанi, пiдперезаний червоним пояском. Видно, що в чоботях нiколи не ходив, бо ступав по помостi, мов спутаний.

Антошко горiв з радостi. Вiн припав до Петра i став його сердечно по руках цiлувати, а далi впав навколiшки.

–  Зараз устань! Чого ти, хлопче, такий радий?

–  Бо вже не буду босий ходити, i кухти не будуть мене поштуркувати, а вошi -їсти. Тепер я буду пановi так вiрно служити, як лише зможу.

Хлопець дивився Петровi у вiчi яснiючими вiд радостi очима.

–  Добре, Антошку. Будеш тут робити порядки i зачнеш вiд того, що завтра вранцi принесеш менi води вмитися. А тепер йди собi, бо я лягаю спати.

Антошко вийшов нерадо. Вiн хотiв усе розповiсти своєму добродiєвi, що йому на серцi лежало. Але Петро був дуже змучений дорогою i хотiв, не ждучи вечерi, лягти вiдпочити.

Але довго не мiг заснути. М'яка постеля його парила, в шлунку давило, а в горлi пекло. Вiн заснув геть аж по пiвночi.

Цiєї ночi i паннi Зосi зле спалося, їй було не по нутру, що Петро не прийшов до вечерi, їй так дуже хотiлося з ним розмовляти. Опiсля, як вже поклалась спати, їй все стояв перед очима лицар-запорожець. А коли заснула, то її мучив поганий сон, що наскочила татарва i її в ясир захопила. Вона простягла руки до Петра i кликала рятунку, та вiн вiдвернувся i пiшов собi байдуже далi. Вона вже мала на устах проклiн для нього за таку нелюдянiсть, та, на щастя, прокинулась зi сну. Вона облилась гарячим потом i тряслась усiм тiлом з переляку.