–  Слава да будеть вiчному Богу!
– сказав Петро i низенько вклонився до образiв, вiдтак монаховi, i поцiлував його в руку.

–  Слава вовiки, а на землi мир! Здоров, козаче! Чи не Конашевич?
– каже, беручи в руку письмо вiд кошового.

–  Я сам. Приходжу по приказу кошового батька.

–  Вiтай, любий земляче! Знай, що ми земляки, бо я теж з Галичини, а є тут бiльше з наших.

–  Дуже я радий з цього, що наша галицька земля Українi такими славними людьми пособляє.

–  У нас тут тепер велика робота, а ти мусиш нам помагати.

Це був о. Єлисей Плетенецький, архiмандрит Києво-Печерської лаври.

Вiн довго читав листа вiд кошового.

–  Довго ти, Конашевичу, вчився в Острозi?

–  Бiльш як чотири роки.

–  Я знаю, через що ти з Острога мусив утiкати. Отець Дем'ян Наливайко багато менi про тебе писав i розказував, як тут у мене пробував.

–  Отець Дем'ян все був на мене дуже ласкавий, дай йому Боже здоров'я, многих лiт дожити.

–  Чому ти ранiше не приїхав? Менi тебе дуже треба було. Ледве я припинив, що мiй план не попсувався.

–  Я довго нездужав, преосвященний отче. У походi проти татар над Iнгулом мене таки добре шарпонули, трохи не минувся. Добрi люде не дали загинути.

–  Правда, що того року запорожцi справились з ордою. Тут про те знають.
– А по хвилi каже: - Знаєш, Петре, на що менi тебе треба?

–  Приказуйте, ваша милiсть, я на вашi услуги. Пан кошовий казав менi, щоб у всьому вас слухати.

–  Я не хочу вiд тебе силуваної слухняностi, а таки добровiльної. Таке дiло: тут є один український православний вельможа Аксак, гербу Акшак. У нього є два хлопцi, їм треба якраз вчителя, i я за порадою отця Дем'яна призначив тебе за вчителя.

Петро узявся за голову:

–  Боже мiй! Та де ж я дам цьому раду? Я нiколи вчителем не був, а до того я все позабував, що знав.

–  Що забув, то собi пригадаєш. Це мусить бути, i я iнакше зробити не мiг. Ти, либонь, знаєш, що тепер таке зайшло, що нашi православнi вельможi чужими людьми, ворожими нашiй вiрi, церквi i народовi послугуються. I то виручаються в таких справах, як виховання православної молодi, з чого виходить для нас велика шкода, бо роблять з неї перевертнiв та яничарiв. Ти бачиш, а може, на Сiчi i не знають цього добре, що у нас всюди на Русi заводиться унiя i нашi вельможi один по однiм вiдпадають вiд батькiвської православної вiри, а хто вiдпаде вiд батькiв, той i для народу пропав навiки. Патри єзуїти всюди швендяють i на вчителiв пхаються по великопанських православних домах. Так само хотiв зробити й Аксак. Як його хлопцi вийшли поза азбуку, хотiв узяти до свого дому патра єзуїта, якого йому поляшенi вельможi порадили. Щастя, що його жiнка не хоче з хлопцями розстатися, а то були б хлопцi помандрували до якого єзуїтського лiцею. З тяжкою бiдою я його вiд цiєї думки вiдвiв i переконав, що наша Острозька школа вивела вже чимало вчених людей. I менi поталанило цього доконати. А Господь так покермував, що ти впору приїхав. Аксак дуже нетерпеливиться. Знай же, Петре, щоб Острозької школи i мене ураз не засоромити.

–  Я справдi боюся, чи цьому дам раду.

–  Петре! Щоб учень Острозької школи не вмiв учити двох панських жовтодзьобiв, то не можу повiрити. Та ти, крiм наук книжних, вчи їх ще дещо такого, чого в книжках нема. Вчи їх любити свою церкву, свiй народ. Нам унiя i латинство грозять, розумiєш?

–  Чи унiя уже заведена? Я той увесь час жив далеко вiд свiту серед козакiв i дуже вiдстав вiд цього, що у свiтi робиться. Серед воєнної метушнi мене мало це захоплювало.

–  То зле. Ми всi повиннi тим iнтересуватися, ми всi повиннi подати собi руки, всi вiд малого до великого, до завзятої боротьби в оборонi батькiвської церкви i народу. Ти, може, i не знаєш добре, що це унiя i до чого вона нас веде? В книжцi воно називається з'єднання православної церкви з римською i пiдчинення обох церков римському папi. Нашi деякi владики дались вже до унiї заманити i зрадили свою церкву, гадаючи, що її таким побитом врятують вiд пониження i занепаду. Вони зробили це, не питаючи вiрних. Гадали, що всi пiдуть за ними, мов телята за коровою. Та не туди дорога до врятування нашої церкви вiд занепаду. Треба над цим працювати у її серединi. Польща, опанована єзуїтами, веде завзяту боротьбу з благочестям на життя i смерть. То лише на паперi таке гарне. А на дiлi, то унiя має бути тим помостом, через котрий православ'я має перейти у католицтво, а за нею увесь народ, а через католицтво усе має зляшитися. Унiя, то лише форма одежа, а одежу можна легко змiнити. От бачиш, де небезпека. А тепер друге: унiати, пiдпиранi єзуїтами i польським урядом, йдуть на нас гвалтовно, перебирають силою нашi церкви на свої, загортають пiд себе церковне майно, усюди наставляють своїх ксьондзiв. Коли спорожниться православний владичий стiлець, то вже православному його бiльше не бачити. Скiльки я мушу вести процесiв i боротьби, обороняючи монастирське добро вiд напастi? А хто ж менi у цьому поможе? Нашi пани? Вони з магнатами з Польщi кумаються i пропадають. Народ? Господи! Хто той бiдний темний народ? Це ж або пригнiченi мiщани або мужики, невольники, прикованi до панського лану. Вони не смiють голови пiднести. Лишаються нам козаки. Та їх треба для церкви приєднати, щоб вони справу православної батькiвської церкви вклали у свою козацьку справу. Я їм побожностi не вiдмовляю, але їх треба конче вивести з тої байдужостi для вiри i церкви, в яку вони серед твердого непевного степового життя попали.

–  Це свята правда.

–  От бачиш! Завданням твого життя хай буде перемiнити це, що б там не було. Ти маєш працювати над цим мiж козацьким лицарством, а я тут, серед православної церкви, а тодi обидвi сторони подадуть собi руки, от так, як ми собi тепер подаємо.

Архiмандрит наставив Петровi свою суху слабу руку, на якiй виднiли синi жили. Петро її з пошаною поцiлував.

–  Я, преосвященний отче, з тим згоден. Та з того би виходило, що моє завдання мiж козацтвом, а не мiж вельможами, з котрими я i говорити до ладу не вмiю.

–  Ти мене за слово не хапай, а краще ти сiдай тут бiля мене, а ми як добрi земляки ще потолкуємо.
– Вiн посадив Петра на стiлець побiч себе i говорив далi: - До цього завдання, яке ти сповнити маєш мiж козацтвом, ти ще гаразд не пiдготовився. Тобi треба побути трохи у городi i придивитися, як живуть православнi i чого нашiй церквi треба. В Острозi ти цього не бачив, бо там нiхто православної церкви не гнiтить, не нiвечить. Побудь ти трохи тут, придивися, побудь мiж православним панством, придивись i прислухайся. А при тiм ти ратуй двi молоденькi душi перед упадком i затратою. Ти будеш моїм частим гостем. Не одне я тобi ще маю сказати. Не одне ми враз обговоримо i обмiркуємо. Ти мусиш у те все вжитися, захопити цим усю свою душу. Поки що ми поговорiмо тепер про буденнi вещества. Є у тебе яка пристойна одежа?

–  У мене є все, своє, що i на княжому дворi не треба соромитися.

О. архiмандрит подзвонив у маленький дзвiночок, що лежав на столi, i зараз з'явився у келiї iнок:

–  Принести сюди їсти для пана Конашевича. За твоїх товаришiв ти не турбуйся, їх угоститься, i вони вернуться, - каже до Конашевича. Петро остався в монастирi на обiдi.

За той час перевдягся у кращу одежу, яка його цiлком перемiнила. З убогого подорожнього козака став гарним молодим запорожцем в кунтушi i сап'янцях, з гарною шаблею при боцi.