–  Добре так, хай знають наших, - говорив архiмандрит, любуючись поставою Петра.

Обiзвався серед монастирських мурiв дзвiн, скликаючи до трапезницi на обiд. Петро йшов з архiмандритом. По дорозi стрiчали монахiв з похиленими головами у каптурах. Всi покiрно кланялися своєму настоятелевi i не могли вiдгадати, якого то знатного гостя веде обiдати з ними. Трапезниця стала наповнятися монахами, аж зароїлося вiд ряс i каптурiв.

Архiмандрит сiв на першому мiсцi i посадив коло себе Петра. Один з монахiв прочитав уголос молитву, i всi посiдали.

Петро не мiг з дива вийти, що у монастирi, де убожество належало до монашеських правил, давали обiльнi вибагливi страви i пили добрi вина та меди. Петро не менше дивувався, що архiмандрит не їв разом з другими. Йому подавали убогi страви окремо. Петро пив дуже мало. По обiдi мав стати перед вельможного i хотiв мати ясну тверезу голову.

По обiдi архiмандрит приказав запрягти повозку i поїхав з Петром у город до пана суддi Аксака.

Суддя, пан Аксак, жив у пишному панському домi. Вiн був дуже багатий i мав у Київщинi розлогi посiлостi. Його економiї приносили йому великi рiчнi доходи, i мав з чого достатньо жити. Провадив великопанське життя i держав багато служби.

Слуги оповiстили приїзд гостей, i пан суддя вийшов гостям на стрiчу. Звiтався з архiмандритом i поглянув уважно на Петра.

–  Рекомендую пана Петра Конашевича, острозького учня, про котрого я вашiй милостi мав честь говорити. Приїхав прямо iз Запорожжя.

Видно було, що Аксак не був з того радий, Конашевич виглядав радше на козацького сотника, чим на вчителя.

Аксак попросив гостей у покої, а по дорозi подумав собi, що з цього, певно, нiчого не буде, бо Конашевич не виглядав на такого, щоб у його головi помiстилась латина поруч з iншими тогочасними мудрощами. "Я з ним коротко справлюся, - подумав Аксак, - а тодi i отець архiмандрит переконається, що помилявся". Аксак просив о. архiмандрита сiдати, а до Петра каже:

–  Nosti linguam latinam?

–  Si vestra Ьепеvоlentiа id dubitas, nоn оpus еrat iubere me huc e Zaporogie venire.

–  Tuum responsum acre et ineptum est, - говорячи це, Аксак поморщив чоло. I Плетенецькому така вiдповiдь не подобалась, i вiн жалував, чого завчасно не змовився з Конашевичем, як йому поводитися i з вельможею говорити. Та Конашевич не дав себе збити з пантелику. Вiн вклонився Аксаковi i усмiхаючись вiдповiв:

–  Mihi respondendum erat uno verbo: "intelleqo" guod vero dokumentum non erat me scire latine logui. Ita enim guilibet organarlus litteris nesciens responder potest.

Чоло Аксака прояснилося. Йому це подобалось. Поглянув значуще на о. Плетенецького, а клепаючи по плечу Конашевича, каже:

–  Дуже добре. Подобаєшся менi, вашмосць, лишаю тебе в моєму домi та поручаю виховання моїх хлопцiв.

Пан суддя аж тепер попросив Конашевича сiдати. Вiдтак плеснув i старому лакеєвi, що на цей знак явився, казав привести хлопцiв i попросити ясновельможної панi.

По хвилi ввiйшла панi Аксакова, ведучи за руки двох хлопцiв, дев'яти i дванадцяти лiт.

Конашевич i о. Плетенецький встали i вклонилися, а Аксак представив жiнцi нового вчителя.

Панi Аксакова, жiнка не бiльше тридцяти рокiв вiку, дуже гарна, була одягнена по-панськи. Вона вiдклонилася головою i привiталася з о. архiмандритом. Хлопцi вклонилися i подали Петровi на привiтання руки. Були б цього, певно, не зробили, коли б то був собi який звичайний вчитель, з яким можна робити, що їм буде завгодно, якого не раз пан дому i канчуками вибити приказував, але тут, судячи по його оксамитовому кунтушi i по багатiй шаблi, - неабищо.

–  Знайте, сини, що пана Конашевича треба в усьому слухатися, а то погнiваюсь, коли б на вас пожалувався. Вiд завтра розпочнеться наука, а тепер можете вiдiйти.

Хлопцям не треба було цього двiчi казати, i зараз пропали за дверима.

–  Сiдай, вашмосць, з нами, - запрошувала Аксакова Петра.

О. Плетенецький слiдив пильно за поведенням Петра i видно було, що був з нього вдоволений. Бо Петро поводився цiлком природно, з достоїнством i повагою. начеб на панських покоях вирiс. О. Плетенецький боявся зразу за нього, що такий степовик не знатиме, як ступати по панському помостi.

–  Умовимось зараз за вимоги, вашмосць, - каже Аксак.

–  Полишаю це вашiй милостi, - каже Петро, легко склонившись та поправляючи свого козацького чуба на головi.
– Я мушу поперед усього показати, чи я вiдповiм моєму завданню на такому почесному становиську, а потiм вже, ваша милiсть, мою працю оцiните.

Це дуже Аксаковi подобалось.

Опiсля о. Плетенецький попрощався i вiд'їхав, а прощаючись з Петром, каже:

–  Гарно ти, Петре, поводився, помагай бiг! Не забувай на мене. Твiй клунок то я тобi ще нинi пришлю.

Петровi визначили гарну кiмнату в Аксаковiй палатi, з виглядом на Днiпро. В кiмнатi стояв один стiл, кiлька стiльцiв, велике лiжко i шафа. Невдовзi опiсля принiс слуга клунок Конашевича, котрий прислали з Лаври. Конашевич зараз розв'язав його i став складати у шафу свої статки. За слугою ввiйшов у кiмнату панський лакей по-чужинськи одягнений. То був дужий, добре вигодуваний парень з оголеним лицем. Вiн держав голову вгору, узявся пiд бiк рукою i оглядав цiкаво Конашевича. Вiдтак сiв на стiльцi, висунувши далеко на кiмнату ноги.