Пан Аксак не мiг знову з дива вийти, що з його жiнкою сталося? Звiдкiля така перемiна? А вже як жiнка противиться тому i хоче, щоб Конашевич остався, то так воно i мусить бути. Але треба з ним поговорити в чотири очi, щоби понехав такi оповiдання i не псував йому дiтей, бо вiн собi цього не бажає.

Зараз того дня Петро знав про цю розмову мiж панством вiд Зосi, котра - нi питана, нi прошена, здибала його в сiнях i все йому виляпала.

Аксак вибирався до своєї економiї близ Києва i запросив з собою Петра.

Вони мали їхати самi, а щоб нiхто, навiть вiзник, не розумiв їх розмови, то Аксак поклав собi розмовляти з Петром по-латинi.

Люде, що бачили, як козак Петро їде в повозцi поруч з паном суддею, ще бiльше запевнилися в тому, що Конашевич мав у пана таке значення, як нiхто другий.

Як виїхали за город, Аксак розпочав розмову:

–  Перед кiлькома днями прийшов до мене Олесь i повторив менi одну з ваших наук про запорожцiв, а потiм поставив менi таке питання, на яке я йому не мiг вiдповiсти: чого пани не дають жити простому народовi, роблять ним, мов волами i таке iнше. Я дивувався, як таке питання може постати в маленькiй голiвцi, в непорочнiм дитячiм серцi?

–  Такi питання повстають найбiльше в молодiй голiвцi i в непорочному серцi, бо воно має ту ласку божу вiдчути чужу кривду. Коли серце обросте товщею егоїзму, жадобою наживи, легким коштом без працi i чужими руками, то людина такi питання вiдганяти буде вiд себе, як наскучливу муху. Але Олесь, той добрий Олесь, та шляхетна дитина, чистий, мов ангел, вiн сам знав найти вiдповiдь на це питання, бо я йому це пояснив. То не було питання до вашої милостi, то був докiр, зроблений вельможi.

Аксак аж спаленiв вiд гнiву:

–  I вашмосць такi речi, так прямо у вiчi без обинякiв говориш менi тому, що я вельможа?

–  Правда не повинна одягатися в дорогi сукнi, вона повинна все ходити гола.

–  Як смiєш, вашмосць, такi квестiї перед моїми дiтьми роздивляти?

–  Не хвилюйтеся, ваша милiсть, а говорiм холодно. Тодi усе виясниться. Ваша милiсть поручили менi науку, та не саму науку, але i виховання ваших дiтей. Моїм обов'язком є виховувати їх у правдi божiй. Я не єзуїт, i правди догори дном ставити не буду, щоб це, що у вас не по правдi божiй дiється, виправдувати. Ваша милiсть знаєте з щоденного життя, з цих рiзних справ, котрi через вашi руки переходять, яка страшна пропасть мiж тими, що працюють, i мiж тими, що панують i з їхньої працi живуть. Всi те знають, що пани повернули простий працюючий люд у товар, що жиють з його поту i кровi. А чи пiднесеться голос остороги в оборонi тої бiдної, темної, працюючої чернi?

–  Так вже Бог дав, що всi люде не можуть бути рiвнi.

–  Так Бог не дав. Вiн сотворив усiх людей рiвними, а лише тi, що мають i чужим живуть, зложили цю несправедливiсть на Бога, щоб їх сумлiнню легше стало. Я знаю письмо святе наiзусть, а того я нiде не здибав. Ми взагалi навчились вiд жидiв, що не одне шельмовство, яке люде роблять, складаємо на Бога. Я не говорю цього на те, щоб чернь бунтувати, а лише на пересторогу тим, що мають та ще деруть з бiдного пiдданця. Я хотiв би, щоб нашi православнi пани не мавпували польських панiв, цих зайдiв з Речi Посполитої, а навернулися до життя своїх славних предкiв з княжого перiоду, коли то хлiборобам жилося як горожанам, а не як рабам. Ще за часiв литовського панування не згадує iсторiя про такi антагонiзми помiж шляхтою i хлiборобською чернею. Я цього не хочу i на те пожертвую мої сили.

–  Ледве чи зможеш цю пропасть своїм словом, хоч би воно було не знать яке палке i вимовне, вирiвняти.

–  Тут слова замало, треба дiла. Признаєтесь менi, ваша милiсть, що з того, що тепер робиться, вийде мiж українським народом i панами таке, що народ проти панiв вiчно буде бунтувати. Пан Жолкевський над Солоницею усiєї України не вимордував. Нашi пани православнi, не маючи в народi опору, будуть i далi приставати до ляхiв, а потiм потонуть усi в польськiм морi. Український народ остане сам без шляхти своєї. А що тодi станеться з нашою церквою? Чи сам народ, темний i пригноблений, зможе її оборонити вiд цiлковитого занепаду? Отже, дальшим наслiдком цiєї распрi буде упадок нашої церкви. У нас якраз церква повинна бути цим спiйлом мiж панами, козаками, мiщанами i простим народом. А цього, що й говорив синам вашої милостi, я не жалую, i не стидаюся, й хочу, щоб у нас настали такi пани, якi пiзнають кривди, заподiянi простому народовi, котрi би цiєї пропастi не поглубляли, а, навпаки, її усували i мостили дорогу до з'єднання всiх православних в нашiй благочестивiй церквi.

–  Як же, вашмосць, це зробиш?

–  Так, як я зачав з синами вашої милостi. Так повиннi робити всi. За вашими синами пiдуть другi, коли їм очей бiльше егоїзму не заслiпило. Те саме робить отець архiмандрит. Вiн же теж шляхтич, а гримає на шляхту за її лукавство.

–  Щось раз менi справдi преосвященний говорив.

–  Говорив, певно. Тiльки що його мова iнша, як моя. Я чоловiк простий, ще без досвiду, не числюся з тим, щоб кому подобатись, i говорю прямо. Отець архiмандрит говорить iнакше.

–  Вашмосць забив менi цвяха в голову про те, як у нас було в минувшину. Я прослiджу, чи так справдi було. Та справдi. про бунти тодi не було чути.

–  Не було гнiту.

–  Не було Наливайкiв, Косинських.

–  Наливайкiв i Косинських створили поганi обставини. Коли б не було невдоволення, то Наливайко не зiбрав би був довкруги себе такої сили. Так само Косинський не був би зривався проти Острозьких, коли би були його не кривдили.

–  Мене зразило це звiрство, цей вандалiзм, жадоба нищення.