–  Я думаю, що багато iз них подякує за хлiб-сiль i вийдуть з монастиря.

–  Тi, що прийшли сюди на те тiльки, щоб добре Їсти i пити, а нiчого не робити, хай iдуть зараз, бо менi таких не треба.

Як Конашевич вернув додому, завважав у цiлiм домi метушню i якесь приготування до чогось важного.

Антошко сказав йому, що завтра мають приїхати якiсь великi гостi аж з Польщi. Якийсь великий пан, лише не знав, як його назвати. Вiн тут, у Києвi, має пересидiти кiлька днiв.

Те саме довiдався Петро вiд Аксака. Мав приїхати польський вельможа пан Хлоднiцький, сенатор Речi Посполитої, з котрим Аксак колись давнiше приятелював. Вони вже давно не бачились. То великий дук, статиста, королевi рiвня.

Аксак став натякати Петровi, що з цим магнатом треба дуже вважливо говорити, щоб його найменшим словом не вразити. Коли Петро йому сподобається, то може йому дуже помогти в кар'єрi, бо вiн має великi конексiї з панами.

–  Я можу за той час цiлком йому не показуватися на очi, можу навiть з дому де подiтись, а коли б конче випало з ним говорити менi, то говоритиму так, як пристоїть говорити з чоловiком старшим i таким достойником. Але я нiколи не думав i не думаю робити у Польщi кар'єри. Там, у погонi за кар'єрою, я мусив би виректися своїх iдеалiв i дiйшов би, може, до становища сотника надворних козакiв у якого вельможi. Вже волiю бути i меншим, та коли б лише мiж своїми.

–  Як бачу, то вашмосць дуже завзятий чоловiк i гордий на свiй козацький оселедець, та ти дуже себе мало цiнуєш. При добрiй протекцiї i при твоїй освiтi тебе можуть зробити старшим над запорозькими козаками.

Конашевич всмiхнувся i каже:

–  Спасибi! Цей накинений старший не значить на Сiчi за вiхоть соломи. Запорожцi називають його паперовим старшим, що не смiє там носа показати. Я таким не хочу бути. Буду старшим тодi, як мене козаки виберуть. До такого вибору має кожний сiчовий товариш право А що до мого козацького чуба, то я справдi ним дуже величаюсь i не перемiняю його за жоднi польськi гонори.

–  Та годi вже. Завтра вашмосць будеш при нашiм пирi. Я мушу поставитись, бо цього вимагає моя честь i становище урядника Речi Посполитої. Не можу себе дати засоромити i дати людям притоку, щоб мене скуп'ягою проголосили.

Петро не вiдмовлявся вiд цих запросин. I це добре побачити, як великi пани бенкетують. Йому здавалося, що при буденнiм обiдi в Аксакiв бував великий збиток i марнотратство, а воно тепер буде ще бiльший.

Конашевич приладив на завтра свiй празничний одяг i ждав другої днини.

Зараз перед полуднем заїхала у двiр Аксака велика панська карета на санях, з золотими гербами наверху, запряжена четвiркою карих коней. За нею їхали iншi сани зi службою. Крiм того, приїхало на конях кiльканадцять панських гайдукiв, озброєних до зубiв.

В цiлому домi заметушилося усе, мов у муравельнику. На стрiчу повибiгала служба i стала помагати.

Iз панської карети, що звалась "корабом", витаскався при помочi двох льокаїв чоловiк, закутаний в кожух, що не мiг сам рушитися. Його зараз пороздягали, i вiн пiшов у сiни. Тут зняли з нього ще послiднiй кожух, i тепер лиш що можна було до нього придивитися.

Пан сенатор Хлоднiцький був чоловiк середнього росту i середнiх лiт, кремезний, приземистий i череватий. Вiн страшно сопiв. Був одягнений в якийсь халат.

Пан Аксак вже ждав тут на нього i привiтав на порозi, та повiв у гостинну, призначену для гостя, з двома сумiжними покоями, i тут оставив його самого зi службою. Сюди стали заносити клунки й скриньки.

Конашевич стояв на горi над сходами i, непомiчений нiким, придивлявся усьому i свою думку думав: "Одному чоловiковi мусить кiльканадцять iнших служити тому, що йому самому не хочеться нiчого робити. I то кому? Такому череватому непотрiбовi, з якого кiлька горцiв сала натопив би. Та нам нiчого спiшитися. Ми скорше успiємо перевдягтись, як вiн при помочi десятка прислужникiв".

До Петра в кiмнату вбiг Антошко:

–  Чи пан бачили, який вiн череватий?

–  Має з чого погрубшати. Ти, небоже, такого живота нiколи не будеш мати. Та ти, хлопче, йди туди, може, i тебе буде до чого потреба.

–  Нi, там вже призначено iнших. Я маю тут бути i служити пановi i паничам.

Конашевич вiдчинив шафу i став перевдягатися. Надiв широкi козацькi штани, жовтi сап'янцi, жупан, пiдперезався цвiтастим шалевим поясом та надiв кунтуш. Потiм пригладив чуба i причесав вуса.

Антошко не мiг очей вiдвести з свого пана, такий був радий:

–  Я ще шаблю подам.

–  Хiба я на вiйну йду? Ти краще поможи паничам прибратися.

Прийшла обiдна пора, i Конашевич пiшов у їдальню, в якiй вже давно не був. Тут вже усе було готове. Застелений стiл, на ньому позолочуванi тарiлки, ложки, ножi, чарки, пугари, склянки з кришталевого скла. Тут зiбралися всi, яких Аксак запросив до обiду. Був тут комендант польської залоги, що у Києвi стояла, райцi, усi багато одягненi. Стояли гуртками, вижидаючи панства. Маршалок дому вiдчинив дверi i проголосив врочисто, що йдуть пани. В їдальнi заметушилось. Всi звернулись лицем до дверей. Звiдси вийшов пан Хлоднiцький, ведучи панi Аксакову пiд руку. За ним йшов Аксак, ведучи якусь iншу. Всi вклонилися, i Аксак став представляти ясновельможному гостей, аж дiйшов до Конашевича: