Шрифт:
Посланий мрець наявний.
Чужа воля наявна.
Об'єкт наявний.
І фінал: якщо мрець-мантуал – брюнет, значимість прикмет посилюється втричі!
Отже, що ми маємо з дрейгуриці? Мрець стоїть за дверима – чекай дорогих гостей. Мрець входить у будинок – гості квапляться, бояться спізнитися. Мрець дарує стоячу воду – кого чекаєш, можеш не дочекатися. Мрець іде за наказом і бере з дозволу – складний комплекс опосередкованих натяків: настав час встати сонцю зі сходу, час не чекає, той, кому вночі снився балкон, повинен визирнути у вікно…
Овал Небес!
Балкон уві сні.
– Відсунь штори! Негайно!
Рухаючись, як героїня опери Вінченцо Белліні «Сомнамбула», дрейгуриця з нелюдською ретельністю відсунула спершу ліву штору, потім – праву, домоглася гарного розташування складок і заходилася підв'язувати штори крученим шнуром. Анрі ладна була вбити служницю вже вдруге. А заодно й естетів-чурихців. З вікна відкривався знайомий до оскоми краєвид: берег моря, скелі, вітрило серед хвиль і буревісники в хмарах. Вітрило глузливо то зникло, то з'являвся, немов вікно вагалося, вибираючи: парне воно, чи непарне?
– Відчини вікно!
Нестерпно довго прововтузившись із клямкою, дрейгуриця нарешті розчахнула стулки. У спальні помітно посвіжішало, по шкірі Анрі пробіг мороз. На жаль, пейзаж не змінився: скелі, море, вітрило. У гросмейстера Ефраїма було своє уявлення про красу. Зосередившись, вігіла швидко з'ясувала, що не в змозі зняти аплікативний морок. Для цього був потрібен допуск; інакше чури-хранителі, яких у Чуриху розплодилося над усяку міру, розтягали стираючі чари по кутках.
Про всяк випадок Анрі напружилася, вчепившись у борти балії.
Ні, в двобої між чарами і чурами перемога залишилася за останніми.
– Балкон! Тут є балкон?
– Малий неживий товариш радий заявити…
– Коротше!
– Малий неживий…
Квапитися в Чуриху не вміли. Довелося дочекатися, поки дрейгуриця виголосить заготований пасаж до кінця, і з'ясувати причину задоволення малої неживої. Балкон у гостьовій спальні був. Вискочивши з балії, накинувши халат на голе тіло, забувши підперезатися й вихором вилітаючи на балкон, вігіла молила Вічного Мандрівця про єдине: щоб з балкона відкривався реальний, справжній краєвид, а не триклята маринела з парусом!
її молитву було почуто.
Вчепившись у поруччя та почуваючись ожилим персонажем сну, Генрієтта Кукіль дивилася й не знала: радіти їй чи бити тривогу?
* * *
Ослухатися барон і не подумав. Сказано Рівердейлом: «Усім залишатися на місцях!» – отже, залишаємося й дивимося здалеку. Справа не в тому, що знатністю роду граф випереджає барона; і старший теж ні до чого. Якби на пагорбі з'явився хоча б і повсталий з могили Губерт Раптовий, герцог д'Естрем'єр – дворянин і обер-квізитор Всевидющого Приказу, барон навряд чи обрав би шлях сліпої покори його навіженій високості!
Просто Конрад глибинною розшуковою жилкою чув: кого слухати, а кого слухатися. Більшості дворян було б корисно прослужити в Приказі рік чи два: уміння вести за собою, у потрібний момент без вагань віддаючи лідерство, – надзвичайно корисна якість. Неймовірний ривок графа з вершини в гущу битви лише підтвердив правильність рішення.
Однак супутники барона мали щодо цього власну думку.
– Діточки! Убивають!
– Рудий! Гнати хн'ах мурда-мурда! Ми допомагай!
З-за спини Малого, судомно вчепившись у борт фургона, визирав Ікер Тирулега. Він намагався видобутися назовні, але наче незрима сила раз по раз відкидала його назад, у безпечне нутро карети. Упертюх Тирулега не припиняв спроб. Міцне дерево кришилося під побілілими пальцями енітимура, по обличчю старого котилися великі краплі поту: неймовірним напруженням усіх душевних сил ловець снулів боровся з проклятою агорафобією, що загострилася в мить небезпеки. Там, унизу, гинув його внук, а дідусь Ікер не міг прийти на допомогу маленькому Санчесу! Конрад майже фізично відчував, як фобія раґнарита відступає під тиском сталевої волі старого, але повільно, надто повільно…
– Уб'ють же…
– Граф сказав: чекати…
– Уб'ють!
– Барон сказав: перекинемося…
– Граф сказав! Барон сказав! Вічний Мандрівець йому сказав! Зараз, діточки, зараз, тримайтеся, ми швиденько… – бурмотіла, вовтузячись у глибині фургона, Аглая Вертенна.
«Що вона там робить?» – дивувався барон.
Раптом, ще більше розширивши діру в полотні, назовні вивалився один із бабиних клумаків і бухнувся в пилюку. За клумаком пішов саквояж графа, невідомо чий клунок, торбина Коша, плетений кіш, що належав, очевидно, Марії Форзац, похідна скринька самого барона, друга скринька, третя…
Якби це бачив Любек Люпузано, камердинера б шляк трафив.
«Що ж ти дієш, ти ж поважна жінка?!» – мало не крикнув обер-квізитор, поспіхом розвертаючи кобилу та відводячи її вбік, щоб не забило ноги поклажею. Полотно відірвалося з двох країв, оголивши ребра й черево фургона. Карга шаруділа всередині й була схожа на Лихо Однооке, що навісніє від бажання обдарувати слухняних діток у Мамчин День.
Голосно гавкав Лю – собаці дісталося саквояжем.
– Жени, рудий!
Баба полегшувала віз, щоб той не перекинувся, коли помчить із пагорба.