Посадивши тюбетейку на належне місце, Ефраїм заперечно похитав головою.

– Я, голубонько, хотів би спуститися до озера. Тут чудові краєвиди, особливо місячними ночами. Кажуть, випари Тітікурамби подовжують життя і виліковують сорок вісім смертельних захворювань, включаючи плямисту хандру. Дощ, на щастя, припинився, погода чудова…

– Дозвольте скласти вам компанію?

Ця божевільна ідея навідала вігілу, як арешт-команда Тихого Трибуналу: без попередження, поставивши перед фактом. Гросмейстер не подавав жодного знаку, що бажав би прогулятися вдвох; навпаки, Фрося був бездоганно люб'язний, піклуючись про відпочинок стомленої дами. Але серце підказувало – глава Ради в душі був би не проти перекинутися з гостею слівцем за відсутності свідків.

– О, пані! Вважатиму за честь!

Повз них, прямий і строгий, немов жердину проковтнув, пройшов барон фон Шмуц, похмуро покусуючи зірвану гілочку дружинника. Знявши капелюха, він коротко вклонився гросмейстерові, потім – Анрі, підтримуючи версію їхнього суто службового знайомства, і поїхав до будиночка, де розмістили недужого від контузії стратега Германа. Бездоганно вдягнений, він розповсюджував складний аромат парфумів, у перуці з буклями та косицею і викликав у кожного менш охайного та манірного спостерігача почуття меншовартості. Малий зріст лише підкреслював загальну поважність, випромінювану фон Шмуцом: у його присутності хотілося зсутулитися й відмовитись від підборів.

Дивлячись услід обер-квізитору, грос шанобливо цокав язиком.

– Дуже, дуже достойна людина! Раніше я з меншою довірою ставився до Всевидющого Приказу. Підкреслю, на відміну від Тихого Трибуналу! – якому завжди й беззастережно довіряв…

Політичні лестощі личили Фросі, як віслюкові – намордник.

Зате гостинність Клофелінга виявилося вищою за будь-які похвали. Під розміщення поранених він виділив замкову кадавральню – зграйку чепурних будиночків і службових флігельків, розташованих нижче по схилу за Вежею Досліджень, між Чурихом і західним берегом озера, у чудовому гаю криптомерій. Селити гостей у замку грос відмовився. «У нас все-таки не готель, – вибачився старий, розводячи руками. – Не цей… як його? „Обитель героїв“! Вибачайте…» Поки брати Крученики командували бригадою дрейгурів, організовуючи доставку квесторів до нового місця проживання, спритна Номочка розганяла від кадавральні сварливу чергу мешканців долини. Бажаючих з вигодою продати передчасно померлого родича на службу некромантам виявилося більш ніж достатньо. Схоже, вони стікалися сюди із завидною регулярністю, і дощ не був їм перешкодою.

– На сьогодні прийом закінчено! – кричала Сестра-Могильниця. – Приходьте за тиждень! Добродію, ваша сухотна кузина почекає на льодовику! Я кому сказала: за тиждень!

– А чому цих приймають? – доскіпувався впертий добродій, тицяючи пальцем у дрейгурів з ношами, на яких лежали непритомні квестори. – Несправедливо! Як своїх, так позачергово, а як наших, то прийом закінчено!

– Ці живі! – поясняла Номочка, насилу стримуючись від рукоприкладства. – їх лікуватимуть!

– Ага, живі! – не здавався галабурдник. – Знайшли дурня! Знаємо ми ваше лікування…

Сама Анрі по нетривалій розмові з квізом і гросом поквапилась залишити перехрестя, від гріха подалі. Із загону барона її міг викрити галасливий, відчайдушний Кош Малой, з яким вони пили кофій у «Скриньці д'Оро», а також Марія Форзац, містрис мовчазна, але недружелюбна. Знайомство з бароном легко виправдати службовими зв'язками, але так «зустріч друзів» викликала б надто сильні підозри. Поквапитися слід було ще з однієї причини: віслюк, тремтячи від пережитого збудження, зчепився-таки з ненависним са-пеєм. Іржання, гарчання, вишкірені ікла, миготіння копит, зойки двох жінок, що віддають накази розлюченим тваринам… Уривки заклять, що їх творив малефік з найкращих спонукань, без найменшої користі трепотіли в повітрі: у мірабіла й са-пея був занадто високий захисний бар'єр, а підсилювати чари Мускулюс не наважувався, боячись зашкодити. Повиснувши на шиї віслюка, Анрі не давала Гіббусу злетіти і згори атакувати пса; вчепившись у зашийок Лю, містрис Форзац заважала собаці мертвою хваткою стиснути щелепи на горлі ворога. Коли тварин на превелику силу розтягли, обличчя містрис, зазвичай невиразне, випромінювало таке знавісніння, що Анрі всерйоз почала побоюватися за своє власне горло.

Але «дама за сімома печатями» не промовила жодного слова, якщо не брати до уваги команди: «Лю, поруч!» – і рушила до непритомного сина. Поклала голову Кристофера собі на коліна, склепила повіки й затихла.

Пес лежав біля ніг хазяйки, хрипко пихкаючи.

Втім, сутичка тварин декому пішла на користь. Разом з бригадою дрейгурів на перехресті з'явився й Фернан Терц, вдаючи, що аж палає з цікавості, чи справді палаючи – рідкісний випадок, коли личина й сутність збіглися. Мабуть, якби барон побачив лжестряпчого тут і зараз, міг би й вибухнути від такого сюрпризу. Але барон витріщався на бійку, а Терц не розгубився: миттю роздягнувшись до підштанків і не зважаючи на зливу, хитрун затесався між дрейгурами, підхопив ноші разом із одним з «умовно-живих» і вийшов у кадавральню. Недбала хода, воскова привітність на приємно-дурнуватому обличчі, олово тьмяних очей, механічний ритм рухів – Анрі навіть засумнівалася, чи живий профос.

Зовсім інша людина стала, дякую за увагу…

– То ми йдемо, любонько? – перебив її спогади Фрося.

Анрі кивнула.

* * *

Над вечір небо очистилося. Висипали перші, найдопитливіші зірки. Світлячки з мерехтінням, вдивлялися в суєтні справи, що діялися на твердіні земній. Присівши на ґанку, відтягуючи зустріч з Германом віч-на-віч, барон милувався сяючим дивом. У місті рідко дивишся на небо; значно частіше клянешся Овалом Небес, поминаючи його доречно й недоречно. Зараз небесне склепіння скидалося на бархотку королеви, підморгуючи з глибин розсипом діамантів.

Велич таїнства, – проспівав би трубадур.

Мир і спокій, – зауважив би скромний міщанин.

Скоро ніч, – почухав би потилицю випадковий подорожній у чистому полі.

У кожного знайшлося б чим пом'янути день, що минав. Зате кілька годин тому, коли над лиховісним перехрестям разкрились безодні небесні – слів бракувало, та й непотрібні вони були, слова…

…Складалося враження, що там, нагорі, прибиральниця, ніби їй руки покорчило, заходилася терти шваброю брудні хмари. Раз по раз дурепа викручувала ганчірку в підставлене відро, на дні якого за дурнуватим збігом виявилася земля. Мокрі до нитки, лицарі Вечірньої Зорі жалобною процесією віддалялися до берега Тітікурамби, несучи поранених на ношах, зроблених зі списів і плащів. Чорні страждали: їм до шалу хотілося забрати й кульгавого пульпідора, але врешті-решт довелося йти ні з чим.