Шрифт:
– Я побачив, як услід вершниці з балкона Вежі Таїнств, розташованого значно вище й лівіше, полетів Фрося.
– Хто?!
– Гросмейстер Ефраїм.
– Він упав з балкона?
– Ні. Він прийняв Подобу. Я вперше зустрівся з наявністю виплеканої Подоби не в мисливця на демонів, а в некроманта. Багато хто замолоду мріє про це. В принципі, тут нема нічого недоступного, але Подоба плекається багато років, на це витрачається купа сил, і більшості набридає, вривається терпець і вони полишають пусту забаву. Я сам, пригадую…
– Яку Подобу прийняв гросмейстер?
– Чорно-білий ворон з яскраво-червоним чубчиком. Дуже великий.
– Що після цього зробили ви?
– Я хотів левітувати, але пані Шавазі мене відмовила через збурення тонкої структури ніхільспатіуму. Тоді я й Растіньйоль Крученик навели східчастий місток-чарівничок від вікна до перехрестя: повільніший і більш трудомісткий спосіб переміщення, але нас хвилювала надійність.
– Ви пішли за вігілою Кукіль і Ефраїмом Клофелінгом?
– Так.
– Хто припинив бій на перехресті?
– Вони перестали битися самі.
– Чому?
– А ви уявіть себе на їхньому місці! З боку сумнозвісного Чуриха до вас летить гола валькірія на скаженому віслюку, за нею – рябий ворон завбільшки з корову плюс розмах крил, і, нарешті, по містку-чарівничку через сходинку скаче ставний чоловік у самому розквіті сил, з важким табуретом у руці. Я забув сказати, що прихопив з лабораторії табурет…
– Табурет? І все?
– Ще я блискав очима. Фахівці мого профілю вміють дуже переконливо блискати очима.
– Вірю. Як події розвивалися після втручання вашого обмеженого миротворчого контингенту?
– Рибалки, які виявилися прикордонною вартою Майорату, попередженою заздалегідь і залишеною в другій засідці, забрали своїх поранених і відвезли в човнах на той бік озера. Квесторів з ушкодженнями різного ступеню важкості ми доставили в Чурих. Точніше, у розташовану поруч із замком кадавральню. Загін барона фон Шмуца пішов за нами. Перед цим барон повернув палаш лицареві Шарлю Лефевру, побитому особисто його світлістю, і вибачився.
– Звідки вам відоме ім'я лицаря?
– Барон запитав, чи не родич він з корнетом Францом Лефевром, названим сином полку кінних пращників. Юнак відповів ствердно.
– Рене Кугут пішов за вами в Чурих доброю волею?
– Ви про горбаня? Знесилений, він лежав неподалік від перехрестя, майже непритомний. Рибалки щосили намагалися відвезти його в Майорат, але пан Кугут не дався. Він кричав, що живим не здасться, що ніколи не повернеться до цієї… е-е… він щось таке говорив про юдоль скорботи, терни ганьби й трагічну любов. Я не особливо вслухався у його крики.
– Лицарі Зорі Вечірньої наполягали?
– Так. Але пан Кугут казна-звідки вихопив гострий предмет, украй неприємний з вигляду, й почав погрожувати самогубством у разі його насильницької екстрадиції. Барон фон Шмуц сказав мені, що юнак на межі нервового виснаження, і що він палко жадав особистої зустрічі з профосом Дозору Сімох. Я подумав… Ну, байдуже, що я подумав. Важливо, що я запропонував панові Кугуту їхати з нами, і по нетривалій бесіді він погодився.
– Представники Майорату заперечували?
– Категорично. Але тут прокинувся граф ле Бреттен, і вони припинили дозволені розмови.
– Ви вже тоді знали, що Рене Кугут – Чорний Аспід, владика Майорату?
– Ні. Він зізнався пізніше.
LIBER IVГенрієтта Кукіль, вігіла Тихого Трибуналу і Конрад фон Шмуц, обер-квізитор Всевидющого Приказу
CAPUT XIX«Краще бути на погості, ніж удома, там, де гості вже собі панують, як хотять…»
– Вже пізно, – сказав гросмейстер Ефраїм, знявши знамениту тюбетейку і витираючи нею лисину. Золоте шиття дряпало шкіру, залишаючи червоні смужки, але це, судячи з блаженної усмішки, анітрохи не бентежило старого некроманта. – Пані, ви, мабуть, стомилися? Моя гостьова спальня у вашому розпорядженні. Упевнений, ваш чудовий віслюк легко доставить вас до вежі!
Гіббус тихенько заіржав, тішачись компліментом.
– А ви, ваше чорнокнижництво? Мій мірабіл без зусиль донесе двох!
Швидко зметикувавши, що рано зрадів, Гіббус форкнув і вдав, начебто вмирає з голоду. Увіткнувшись мордою в зарості болиголова, він голосно заплямкав, пускаючи зелені бульки. Будь-який конюх, що не знається на природі мірабілів, кинувся б рятувати дурну тварину від отруйної їжі, але хазяйка поставилася до примх віслюка без інтересу. Таких, як Гіббус, вівсом не годуй, дай зжерти торбу бішениці, корито цикути чи об'їстися блекоти. Анрі в цьому випадку дивувало інше. Фрося, звичайно, двожильний, тягнеться – не рветься, але в його поважному віці відпочинок потрібен навіть найбадьорішим, вщерть сповненим мани чарівникам. Он, бичок-мускулюс – ширший, ніж довший, як і кожен послідовник Нихонової школи, а позіхає на весь рот…