Шрифт:
– Не бути.
Вігіла різко зупинилася й подивилася на стряпчого так, що Терц відсахнувся, творячи знак від пристріту. Але пристріт був тут ні до чого. Просто прикмети склалися в чітку картину. Хто б міг подумати?
– Не зрозумів, пані. То бути чи не бути?
– Ніякого потрясіння основ. Його величність може спати спокійно. Якщо цей ваш… як його… Ловчий Моше? Не важливо! Якщо він у Реттії, його впродовж місяця заарештує варта. А якщо він з'явиться сьогодні чи завтра поблизу цього готелю, то не встигне тричі проспівати півень, як ваш Міхель Ловчик опиниться в буцергарні. Це я вам кажу як експерт з мантики. Порадійте за державу. До побачення.
Милуватися приголомшеною фізіономією стряпчого Анрі роздумала, рушивши прямо до Гіббуса, якого й так примусила чекати. Віслюк нервувався: пирхав, довбав бруківку копитом. Двері готелю були відчинені навстіж, і очі віслюка невідривно свердлили щось всередині.
Нумо, хто ховається в «Обителі героїв»?
У холі біля конторки розписувалася в книзі гостя. Яскрава брюнетка в модній сукні кольору «гіацин-віолетт», з мантильєю анхуеського покрою. Біля ніг брюнетки громадився багаж: пара скромних клунків і коробка для капелюшків. Поруч із багажем сидів, охороняючи, мордатий пес.
Анрі кліпнула, але дама з собачкою нікуди не зникли.
Особливо – собачка.
Здоровенний пес породи са-пей.
SPATIUM VIСтраж гробниць або Синопсис архівів Тихого Трибуналу
«Голова – груша або диня, важка та кругла в основі.
Вухо – мушля морського молюска а-ах; невелике й щільне.
Ніс – метелик син-синдриль, широкий і тупий.
Задні лапи – „опора водяного жеребця“; потужні, товсті й прямі.
Передні лапи – „загроза синього дракона“; разтавлені широко, прославляючи груди велетня.
Спина – „панцир креветки“; сильна й гнучка, без провалів за холкою…»
У сувоях «Пригод, оповитих славою» сказано, що першого са-пея вивів Кращий-із-Людей, персонаж вірувань південних і центральних областей Ла-Ланга. Убравши вигодовану вовчим молоком вівчарку в шкуру, зняту з бегемотихи, Кращий-із-Людей чарівним способом обдурив Діда Рік, містичного гіпопотама, підсунувши йому собаку замість Великої Берти, коханої дружини Діда. Народженого в такий спосіб пса-велетня герой звів з наполовину живою, наполовину кам'яною статуєю Суки Талели, що охороняла вхід у пекло, аби злі духи та неприкаяні душі не могли вирватися назовні.
Отримав у результаті двох цуценят, Лю та Мейнян, що билися пліч-о-пліч з хазяїном проти якшів-людожерів у горах Ой-Вей і захищали тил Кращого-із-Людей у баталіях з Мертвими Носіями Рису.
Численний приплід Лю та Мейнян поклав початок породі са-пей.
Від вівчарки ці собаки успадкували відданість і відвагу, від Діда Рік – силу та спокій, а від Суки Талели – погляд, що проникає крізь завіси, і дар убивати невразливих. Шкіра у складках залишилася їм на пам'ять про обман, за допомогою якого вони з'явилися на світ.
Втім, це справи давні та спірні. Досі невідомо, яка половина статуї Суки Талели була жива, а яка – висічена різьбярем із пористого мармуру, через що здатність Талели до дітородіння піддається сумніву мудрецями Вербної Академії.
Не піддається сумніву інше: якщо під час похорону родичі або односельці померлого підозрювали, що труп, накопичивши в землі життєву енергію, одного разу може самовільно встати для подвигів – у могилу клали статуетку са-пея, щоб охороняв. Пізніше звичай поширився повсюдно. Фігурки собак із глини, порцеляни чи срібла почали класти в склепи та усипальниці, щоб прахом не зумів скористатися підступний некромант чи заклинач.
А живого са-пея могли дозволити собі рідкісні щасливчики.
«Язик – небо літньої ночі з плямами туману.
Ану с – погляд аскета у небо.
Хвіст – пряник, поданий голодному милосердним.
П'ясток – голівка часнику; товстий, твердий, пальці відходять у боки, як дольки.
Піднебіння – черепиця, велика й кругла.
Морда – старий-пустельник, весь у зморшках…»
У Реттії про са-пеїв знали мало.
Чутки, плітки, казки. Привезені зі сходу трактати: пишномовні, поетичні та малозрозумілі для цивілізованого читача. Робочі записи собаководів Пергамбада, що межує з Ла-Лангом, – написані таємною мовою, де кожна метафора – перевертень. Епос, що описує пригоди Кращого-із-Людей, його загибель із наступним розчленуванням і страшною помстою Лю та Мейнян, коли віддані собаки дісталися до погубителів любимого пана. Особливо вражав фрагмент, де зубаті брат із сестрою, розірвавши ворогів на клапті, вирушили по їхні підлі душі в царство мертвих – щоб вічно ганяти мерзотників драговиною пекла.