– Ви з віслюком? Будете за мною!

Розумник-Гіббус обурено пирхнув і ніби ненароком віддавив копитом ногу крайньому в черзі ідіотові. Ідіот, чоловік з характерним розрізом очей, що виказував чусонське походження, був із собакою – сумним вгодованим басетхаундом. Басет, що тупцювався по власних вухах, нагадав Анрі про відмову вредної містрис Форзац. Дорогою вігіла розмірковувала, чи не можна використати са-пея Лю в обхід хазяйки і, скріпивши серце, вирішила, що, на жаль, не можна. Найдосвідченіший чаклун-бестіатор, імперсонуючи хазяїна собаки, не здатен повністю ввести в оману вірного слугу. А про са-пея годі й говорити – такий, як Лю, кажуть, серцем бачить.

Об'їхавши круглий будинок Гаруспіціуму по ходу сонця, Анрі знайшла маленькі, непомітні дверцята. Збоку, на ланцюгу з великими ланками, висів дверний молоток. Розмахнувшись, вігіла вдарила ним у ліву стулку, оббиту рунованою бронзою.

– Стороннім вхід заборонено! – заперечив молоток, роззявляючи зубасту пащеку.

– Це я, Мантикора! Хто сьогодні чергує?

Молоток знуджено зітхнув:

– У вихідні спати треба до полудня. А не по ворожбитах швендяти… Я чергую, я, Рябий Джош. Заходь, подруго…

– Гібе, чекай тут. Ось газон, можеш попастися.

Звісно, по той бік дверей, у коридорі, ніякого Рябого Джоша не виявилося – колишній однокурсник Анрі, примат-гаруспік Джошуальд Реміз дрімав у комірчині, частково контролюючи амбітузами двері, молоток і простір перед входом. Хоча навіщо це робилося, незрозуміло – звичайний клієнт, вирішивши прослизнути до ворожбитів без черги, взагалі не зумів би знайти «дверцят для своїх». А маги в чергах не стояли: кожен щиро вважав, що він з долею «на ти», або мав приятеля, обізнаного в мантиці.

Вузький коридор вів до обробної зали. Тут гаруспіки приймали з бойні туші жертв, разом із записами, що фіксували мету ворожіння, і вирізували частини, що відповідали замовленню. Стіни, як пам'ятка для початківців, були прикрашені мозаїкою зі схемами обробки. Анрі згадалася практика на другому курсі, коли суворий жрець-наставник Лацій Умбрус, богатир з вічно закасаними до ліктів рукавами, примушував «жовторотих» зубрити напам'ять:

«Ягня – купер, сідловина, спинка, каре, грудинка, лопатка, філе… серце, нирки, легені, зобна залоза… Теля – малий горіх, великий горіх, голінка, фрикандо… Ні, „шматок пастиря“ – це яловичина!.. Неуки, вас самих давно пора оббілувати…»

І наставник Лацій брався втовкмачувати науку в студіозусів, мірно змахуючи ручиськами, схожими на бичачі окости.

Стародавня ворожба на потрухах давним-давно розширилася в теорії й практиці, перейшовши до використання всієї туші, включаючи вуха та хвіст. М'ясний, кров'яний запах обробної зали був для Анрі запахом юності. Іноді життя виробляє дивовижні колінця. Для когось смак яблука – гіркота першого кохання, а для когось парний огузок – веселі роки навчання…

– На шахрайство ворожимо?

Зовсім молоденький ворожбит утер передпліччям спітніле чоло. Тесак у лапках отрока виглядав чужорідно. Мабуть, хіромант або бронтолог. На залікову практику прислали, перед дипломом. Якщо помилиться, куратор простежить, щоб клієнт не постраждав.

– Ага… дрібне шахрайство із приховуванням…

– Сало з ошийка не зрізуй. Сало для шахраїв на рік уперед картину дає. Ти ошийок великими шматками, і в маринад. Видуши лимон, з корицею і білим перцем. Якщо куратор запитає про корицю, скажи: факультативно читав Тага Геніуса, «Disciplina acetarium». Розділ третій, примітки…

Коли вігіла зникла за щільними шторами, що відокремлювали камори жреців від обробної, отрок довго дивився їй услід.

Давнього друга, у минулому – коханця, Анрі знайшла в третій із кухонь. Хаґен Румольт, якого за кощаву статуру прозвали Шворнем, чаклував над пловом з курдючної оболонки барана. Рідкісний, напівзабутий рецепт. Смак плову давав ворожбитові змогу просмакувати доленосний букет по трьох ввідних відтінках, але недосвідчений гаруспік ризикував заворотом кишок.

– Серйозний клієнт, Хаґене?

– Це ти, Мантикоро? Почекай, я зараз…

Худющий Шворінь не обернувся, захоплений приготуванням зирвака: суміші м'ясного, жертовного компонента з цибулею і морквою, обсмаженими в розпеченій олії. Курдючну оболонку ледь пров'ялили, що вимагало від ворожбита особливої майстерності. Заправивши киплячий зирвак барбарисом, зирою і стручками червоного перцю, гаруспік зітхнув з полегшенням.

Тепер можна було годину відпочивати.

– Синдик Гільдії Золотарів спадкоємця женить. Щодо нареченої сумнівається. Просив, щоб з пікантними подробицями…