Нарешті вони дійшли до проміжку в живоплоті зліва від дороги, де виявилися ворота з п’яти засувів.

— Сюди, — показала міс Гані, а тоді прочинила ворота, пропустила вперед Матильду й зачинила їх знову. Вони рушили вузесеньким поораним коліями путівцем, де можна було проїхати хіба що возом. Обабіч путівця був живопліт з ліщини, де виднілися цілі грона дозрілих рудуватих горішків у зелених кожушках. Міс Гані сказала, що дуже скоро їх уже почнуть збирати білочки, запасаючись на суворі зимові місяці.

— Ви що, тут живете? — здивувалася Матильда.

— Живу, — відповіла міс Гані, нічого більше не додавши.

Матильда раніше навіть не замислювалася, де мешкає міс Гані. Завжди сприймала її просто як учительку, особу, що з’являлася невідомо звідки, викладала в школі, а тоді знову кудись зникала. «А чи нас, дітей, — подумала вона, — хоч колись цікавило, куди йдуть учителі, коли закінчуються уроки? Чи нас цікавило — живуть вони самі, чи мають удома маму, сестру або чоловіка?»

— А ви тут самі живете, міс Гані? — поцікавилась вона.

— Так, — відповіла міс Гані. — Сама.

Вони переступали глибокі, зашкарублі під сонцем вибоїни польової дороги, уважно стежачи, куди стають, щоб не звихнути ногу в якомусь брудному рівчаку. На гілках ліщини сиділо кілька маленьких пташок, оце й усе.

— Це просто селянська хатина, — сказала міс Гані. — Не варто чогось такого сподіватися. Ми майже прийшли.

Вони підійшли до малесенької зеленої хвіртки, що ховалася в живоплоті праворуч, майже непомітна під навислими гілками ліщини. Міс Гані зупинилася, поклавши руку на хвіртку, й сказала:

— Отут я й живу.

Матильда побачила вузесеньку ґрунтову стежку, що вела до крихітної хатинки з червоної цегли. Хатинка була така малесенька, що нагадувала скоріше ляльковий будиночок, ніж людське житло. Старезна цегла, з якої вона була побудована, покришилася й стала червонавобліда. Хатинка мала дах з сірого шиферу, маленький димар і двоє крихітних віконечок спереду. Кожне віконечко було не більше за газетну сторінку, а всередині, звісно, не було ніяких сходів нагору. Стежка по обидва боки густо заросла кропивою, кущами чорної смородини та високою рудою травою. Над хатиною здіймався величезний дуб. Його важке лапате гілля, здавалося, огортало й оповивало крихітну хатиночку, ніби ховаючи її від зовнішнього світу.

Міс Гані, тримаючи руку на хвіртці, якої так і не відчиняла, обернулася до Матильди й сказала:

— Один поет, Ділан Томас, написав колись рядки, які я згадую щоразу, як іду по цій стежці.

Матильда промовчала, а міс Гані почала повільно й загадково декламувати вірша:

Ніколи, дівчинко моя, блукаючи далеко й близько

В краю улюблених казок, вчарована до сну,

Не бійся і не вір, що вовчик-панібрат

В овечій білій шапочці стрибне, о моя люба, моя люба,

Зі свого лігвища у росянистім листі,

Щоб серденьком твоїм поласувати в самотній хатці в стомленому лісі.

На мить запала тиша, а Матильда, яка ніколи ще не чула, як декламують поезію видатних поетів-романтиків, була глибоко зворушена.

— Це наче музика, — прошепотіла вона.

— Це і є музика, — сказала міс Гані. А тоді, ніби знічена тим, що розкрила таку потаємну частку самої себе, швиденько відчинила хвіртку й пішла по стежці. Матильда завагалася. Її тепер трохи налякало це місце. Воно здавалося таким нереальним, віддаленим і фантастичним, наче ілюстрація до казок братів Ґрім чи Ганса Андерсена. Це була хатинка, де жили Гензель і Ґретель з бідним дроворубом, і де мешкала бабуся Червоної Шапочки, а ще це була хатинка семи гномів, і трьох ведмедів, і всіх-усіх інших. Це все було наче з казки.

— Ходімо, — покликала міс Гані, й Матильда подалася стежкою вслід за нею.

Зелена фарба на вхідних дверях полущилася. Замкової щілини ніде не було видно. Міс Гані просто підняла защіпку, штовхнула двері й зайшла. І хоч вона не була висока на зріст, їй довелося низько нагинатися, переступаючи поріг. Матильда ступила за нею й опинилася мовби в тунелі, темному й вузькому.

— Зайди на кухню, допоможеш мені заварити чаю, — запропонувала міс Гані, звернувши з тунелю в кухоньку — якщо її так можна було назвати. Це була кімнатка, не більша за шафу для одягу, з єдиним крихітним віконечком, під яким стирчала раковина без крану для води. До іншої стіни була причеплена полиця, мабуть, для готування їжі, а над нею висів невеличкий мисник. На полиці стояв примус, каструлька та півпляшки молока. Примус — це маленька переносна плитка, в яку заливають гас, а тоді зверху запалюють і постійно підкачують, щоб не згасало полум’я.

— Можеш принести трохи води, поки я запалю примус, — сказала міс Гані. — Криниця за хатою. Візьми відерце. Он воно. У криниці побачиш мотузку. Причепи до неї відерце й опусти вниз, тільки дивися, сама туди не впади.

Матильда, остаточно вже збентежена, взяла відерце й вийшла з ним за хату. Над криницею нависав маленький дерев’яний дашок і ще там була корба, з якої звисала в темний бездонний отвір мотузка. Матильда витягла мотузку й начепила на гачок відерце. Тоді опустила його вниз. Почувся плюскіт, а мотузка ослабла. Матильда покрутила корбу, витягла відерце нагору і — о диво! — там була вода.