Цієї миті Матильда помітила, що обличчя міс Гані набрало суворого й дивного виразу. Усе її тіло ніби заціпеніло. Вона втягла голову в плечі, міцно стулила губи й сиділа так, стискаючи в руках чашку з чаєм і втупившись у неї, наче шукаючи відповіді на ці не такі вже й безневинні запитання.

Запала довга й доволі ніякова мовчанка. За якісь тридцять секунд атмосфера в крихітній кімнатці цілковито змінилася й просякла ніяковістю й таємничістю. Матильда почала перепрошувати:

— Мені так прикро за всі ці запитання, міс Гані. Це зовсім не моя справа.

На цих словах міс Гані мовби прокинулася. Її плечі здригнулись і вона обережненько поставила чашку на тацю.

— Чому ж? — вимовила вона. — Врешті-решт ти мусила це запитати. Ти дуже розумна й не могла цього не помітити. Можливо, я й сама хотіла, щоб ти запитала. Можливо, тому я тебе сюди й запросила. Між іншим, ти перша, хто прийшла в цю хатинку, відколи я тут поселилася два роки тому.

Матильда нічого не казала. Вона відчувала, як у кімнаті наростає і наростає напруга.

— Дівчинко, ти така не по літах розумна, — вела далі міс Гані, — що просто диво. У тебе дитяча зовнішність, але насправді ти аж ніяк не дитина, бо маєш цілком дорослий розум. Мабуть, можна сказати, що ти — доросла дитина.

Матильда й далі мовчала. Вона чекала, чим це все закінчиться.

— Досі, — провадила міс Гані, — я не мала змоги поділитися з кимось своїми проблемами. Не могла побороти ніяковість, та й відваги мені на це не вистачило б. У мене ще замолоду відібрали сміливість. Та оце зараз мені раптом захотілося все комусь розповісти. Я розумію, що ти просто маленька дівчинка, однак ти наділена якимись чарами. Я це бачила на власні очі.

Матильда вся насторожилася. Голос учительки явно благав про допомогу. Напевно. Безсумнівно.

Голос зазвучав знову.

— Випий ще чаю, — запропонував він. — Там, здається, лишилася крапелька.

Матильда кивнула.

Міс Гані знову розлила чай у чашки й додала молока. Знову охопила свою чашку руками й сиділа так, попиваючи.

Запала довга тиша, а тоді вчителька сказала:

— Можна, я щось розповім?

— Аякже, — озвалася Матильда.

— Мені двадцять три роки, — почала міс Гані, — і коли я народилася, мій батько працював у цьому селі лікарем. Ми мешкали в гарному старому будинку, доволі великому, з червоної цегли. Він стоїть у затишному лісі за пагорбами. Навряд чи ти про нього знаєш.

Матильда мовчала.

— У ньому я народилася, — сказала міс Гані. — А потім сталася перша трагедія. Мама померла, коли мені було два роки. Батько-лікар увесь час був на роботі, тож мусив когось знайти, щоб доглядати за будинком і за мною. І запросив мешкати з нами мамину незаміжню сестру, мою тітку. Вона погодилася й переїхала до нас.

Матильда уважно слухала.

— А скільки було років цій тітці, коли вона переїхала? — поцікавилася вона.

— Не дуже багато, — відповіла міс Гані. — Десь біля тридцяти. Але я зненавиділа її з самого початку. Я страшенно тужила за мамою. А тітка не була доброю людиною. Тато про це не знав, бо майже не бував удома, а коли з’являвся, то тітка поводилася геть інакше.

Міс Гані зупинилася й відсьорбнула чаю.

— Не знаю, чому я все це тобі розповідаю, — сказала зніяковіло.

— Продовжуйте, — попросила Матильда. — Будь ласка.

— А тоді, — сказала міс Гані, — сталася друга трагедія. Як мені було п’ять років, несподівано помер батько. Оце сьогодні був живий, а назавтра його не стало. І от я залишилася з тіткою. Вона стала моїм законним опікуном. Мала на мене всі батьківські права. І так вийшло, що вона фактично заволоділа будинком.

— А як помер ваш батько? — запитала Матильда.

— Цікаво, що ти про це питаєш, — сказала міс Гані. — Я тоді була дуже мала і такі запитання в мене не виникали, але згодом я з’ясувала, що його смерть оточена великою таємницею.

— Невже ніхто не знав, як він помер? — здивувалася Матильда.

— Ну, не зовсім, — завагалася міс Гані. — Розумієш, ніхто не міг повірити, що він міг таке зробити. Він був такий нормальний і розсудливий чоловік.

— Зробити що? — перепитала Матильда.

— Вбити себе.

Матильда аж заціпеніла.

— Це правда? — зойкнула вона.

— Такий це мало вигляд, — сказала міс Гані. — Але хто знає?

Вона знизала плечима, відвернулася й задивилась у віконце.

— Я знаю, про що ви думаєте, — припустила Матильда. — Що його вбила тітка і обставила все так, ніби він сам це зробив.

— Нічого я не думаю, — заперечила міс Гані. — Ніколи не можна такого думати, не маючи доказів.

У кімнатці стало тихо. Матильда помітила, як пальці, що стискали чашку, легенько затремтіли.