Шрифт:
[Квітень-листопад 1841]
ВІТЕР З ГАЄМ РОЗМОВЛЯЄ…
[1841, С.-Петербург]
МАР'ЯНА-ЧЕРНИЦЯ
I
Вітер в гаї нагинаєЛозу і тополю,Лама дуба, котить полемПерекотиполе.Так і доля: того лама,Того нагинає;Мене котить, а де спинить,І сама не знає —У якому краю мене заховають,Де я прихилюся, навіки засну.Коли нема щастя, нема талану,Нема кого й кинуть, ніхто не згадає,Не скаже хоть на сміх: «Нехай спочиває;Тілько його й долі, що рано заснув».Чи правда, Оксано? чужа чорнобрива!І ти не згадаєш того сироту,Що в сірій свитині, бувало, щасливий,Як побачить диво – твою красоту.Кого ти без мови, без слова навчилаОчима, душею, серцем розмовлять.З ким ти усміхалась, плакала, журилась,Кому ти любила Петруся співать.І ти не згадаєш. Оксано! Оксано!А я й досі плачу, і досі журюсь,Виливаю сльози на мою Мар'яну,На тебе дивлюся, за тебе молюсь.Згадай же, Оксано, чужа чорнобрива,І сестру Мар'яну рястом уквітчай,Часом на Петруся усміхнись, щаслива,І, хоч так як жарти, колишнє згадай. Санкт-Петербург, ноября 22, 1841 року
У неділю на вигоніДівчата гуляли,Жартували з парубками,Деякі співали —Про досвітки-вечірниціТа як била мати,Щоб з козаком не стояла.Звичайне, дівчата…То про своє все й співають,Яка про що знає…Аж ось з хлопцем старий кобзарВ село шкандибає.В руках чоботи, на плечахЛатана торбинаУ старого; а дитина!Сердешна дитина!Обідране; ледви-ледвиНесе ноженята…(Достеменний син Катрусі). Дивляться дівчата…«Кобзар іде! Кобзар іде!»Та всі, якомога,Хлопців кинули, побіглиЗустрічать сліпого!«Діду, серце, голубчику,Заграй яку-небудь.Я шага дам». – «Я – черешень».«Всього, чого треба,Всього дамо… одпочинеш,А ми потанцюєм…Заграй же нам яку-небудь».«Чую, любі, чую…Спасибі вам, мої квіти,За слово ласкаве.Заграв би вам, та, бачите,Справи нема… справи.Учора був на базарі,Кобза зопсувалась…Розбилася…» – «А струни є?»«Тілько три осталось».«Та хоч на трьох яку-небудь».«На трьох… Ох, дівчата!І на одній колись-то грав,Та ба, вже не грати…Постривайте, мої любі,Трошки одпочину.Сядьмо, хлопче». Посідали.Розв'язав торбину,Вийняв кобзу, разів зо дваУдарив по рваних.«Що б вам заграть? постривайте.Черницю Мар'януЧи чували?» —«Ні, не чули».«Слухайте ж, дівчата,Та кайтеся… Давно колисьБула собі мати,Був і батько, та не стало;Осталась вдовою,Та й не молодою,І з волами,І з возами,Й малою дочкою.Росла дочка Мар'яна,А виросла, як панна,Кароока І висока,Хоч за пана гетьмана.Стала мати гадатиТа за пана єднати.А Мар'яна Не до панаВиходила гуляти,Не до пана старого,Усатого, товстого,А з ПетрусемВ гаю, в лузіЩо вечора святого —Розмовляла,Жартувала,Обнімала, мліла…А іноді усміхалась,Плакала, німіла…«Чого ж плачеш, моє серце?»Петро запитає;Вона гляне, усміхнеться:«І сама не знаю…»«Може, думаєш, покину?Ні, моя рибчино,Буду ходить, буду любить,Поки не загину!..»«Хіба було коли в світі,Щиро що кохались,Розійшлися, не взялисяЙ живими остались?Ні, не було, мій голубе.Ти чув, що співають…То кобзарі вигадують,Бо, сліпі, не знають,Бо не бачать, що є бровиЧорні, карі очі,І високий стан козачий,І гнучкий дівочий.Що є коси, довгі коси,Козацька чуприна…Що на мову на ПетровуВ глухій домовиніУсміхнуся; скажу йому:«Орле сизокрилий,Люблю тебе й на сім світі,Як на тім любила».Отак, серце, обнімемось,Отак поцілую,Нехай вкупі закопають…Умру… не почую.Не почую…» Обнялися,Обнялись, зомліли…Отак вони любилися!На той світ хотілиОбнявшися переступить;Та не по їх стало!Щовечора сходилися, І мати не знала,Де Мар'яна до півночіІ з ким розмовляє?«Воно мале ще, дитина,Нічого не знає».Угадала стара мати,Та не все вгадала,Знать, забула, що колись-тоСама дівувала.Угадала мати: Мар'яна-дитинаНе знає, як треба на сім світі жить.Думала – ні люди, ані домовинаЗ Петром не розрізнять… уміла любить.Думала, що тілько кобзарі співають,Бо, сліпі, не бачать карих оченят;Що тілько лякають молодих дівчат…Лякають, дівчата, правдою лякають!І я вас лякаю, бо те лихо знаю,Бодай його в світі нікому не знать —Того, що я знаю… Минуло, дівчата!Серце не заснуло, я вас не забув.Люблю вас і досі, як діточок мати,Буду вам співати, поки не засну.Тойді ж, мої любі, як мене не стане,Згадайте про мене, про мою Мар'яну;Я вам з того світа, любі, усміхнусь,Усміхнуся…» – та й заплакав.Дивились дівчата,Не питали, чого плаче?Та й нащо питати?Минулося. ПомагалоЛаскаве дівоче Щире слово…«Вибачайте…Утер сліпі очі.Вибачайте, мої любі,Нехотя журюся.Так от, бачите, Мар'янаЗ убогим ПетрусемЩовечора розмовляла,І мати не знала,Дивувалась, що се такеМар'яну спіткало?Чи не пристріт? Сяде шити —Не те вишиває;Замість Гриця, задумавшись,Петруся співає.Часом сонна розмовляє,Подушку цілує…Мати спершу сміялася,Думала – жартує,Потім бачить, що не жарти,Та й каже: «Мар'яно!