— Це обіцянка, — сказав він, відриваючи свої губи від моїх. — Обіцянка того, що неодмінно станеться. Через певний час.

Але цей час уже настав! Мої губи то палали вогнем, то замерзали кригою, і я засумнівалася — чи справді я готова, як мені здалося?

Моя кімната нагорі яскраво світилася свічками і повнилася теплом каміна. Як Марта примудрилася добратися сюди, поміняти десятки свічок, запаливши їх так, щоб вони горіли саме тоді, коли я прийду спати, залишалося для мене загадкою, але в кімнаті не було жодної електричної розетки, тому я відчула вдячність за її старання.

Перевдягаючись у ванній за причиненими дверима, я слухала, як Метью викладав свої плани на наступний день. До цих планів входила тривала прогулянка, іще одна тривала прогулянка верхи, а потім — робота в кабінеті.

Я погодилася на всі ці пункти — за умови, що спочатку буде робота, а потім — решта. Алхімічний манускрипт манив мене, і мені хотілося якомога скоріше взятися за його дослідження.

Я увібралася до величезного ліжка з балдахіном, а Метью старанно мене укрив і загасив пальцями свічки.

— Поспівай мені, — попросила я, дивлячись, як він безстрашно рухає пальцями крізь вогонь. — Якусь стару пісню, з тих, що подобаються Марті.

Якийсь час Метью мовчки ходив по кімнаті й «защипував» свічки, тягнучи за собою довгі тіні. Кімната поволі занурювалася в темряву. Раптом він заспівав своїм густим баритоном.

Ni muer ni viu ni no guaris,

Ni mal no·m sent e si l’ai gran,

Quar de s’amor no suy devis,

Ni no sai si ja n’aurai ni quan,

Qu’en lieys es tota le merc'es

Que·m pot sorzer o decazer.

Пісня повнилася тугою, що межувала з печаллю. Доспівавши її, Метью підійшов до мене, щоб залишити одну свічку горіти біля ліжка.

— А що означають ці слова? — спитала я і взяла його за руку.

Я не живу, не помираю і не зцілююсь,

Мені моя недуга не болить,

Бо думка про її любов мене не покидає ні на мить.

Метью нахилився і ніжно поцілував мене в лоб.

Не знаю, чи любитиме вона мене,

Я відаю лише одне:

Усе в її руках — розквітну я чи обернусь на прах.

— А хто це написав? — спитала я, подумавши про доречність цих слів саме у виконанні вампіра.

— Мій батько написав цю пісню для Ізабо. Втім, пізніше хтось приписав усю славу собі, — відповів Метью з усмішкою. І, мугикаючи цю саму пісню, пішов сходами до свого кабінету. А я лежала сама в його ліжку і дивилася, як горить свіча, аж поки вона не опливла й не згасла.

Коли наступного ранку я вийшла з душу, мене вже вітав вампір, тримаючи в руках тацю зі сніданком.

— Я сказав Марті, що сьогодні вранці ти збираєшся працювати, — пояснив Метью і підняв покривальце, що зберігало їжу теплою.

— Ти мене балуєш, — мовила я, розгортаючи серветку.

— Не думаю, що над цілісністю твоєї натури нависла загроза. — Метью нахилився і, поглянувши на мене замріяними очима, подарував мені довгий поцілунок. — Доброго ранку. Ти гарно спала?

— Дуже гарно. — Я взяла з його рук тарілку і враз зашарілася, пригадавши своє вчорашнє запрошення до ліжка. Коли я згадала його чемну відмову, мене на мить кольнула образа, але сьогоднішній ранковий поцілунок свідчив, що ми вийшли за межі звичайної дружби і рухаємося в новому напрямку.

Після сніданку ми пішли униз, увімкнули наші комп’ютери і заходилися працювати. Метью вже десь розшукав і поклав на стіл разом із манускриптом Біблію — це був непримітний англомовний переклад «Вульгати», виданий у дев’ятнадцятому сторіччі.

— Дякую, — кинула я через плече, піднімаючи книгу.

— Я знайшов її внизу. Вочевидь, та, що маю я, тобі не підходить, — зауважив він і весело вишкірився.

— Я відмовляюся користуватися Біблією Гутенберга як довідковою літературою, Метью. — Моя ремарка вийшла більш суворою, аніж я розраховувала. Я промовила її як педантична обмежена сільська вчителька.

— Я знаю ту Біблію вздовж і впоперек. Якщо у тебе виникне якесь запитання — просто звертайся до мене, — запропонував він.

— Тебе я теж не збираюся використовувати як довідковий посібник.

— Як знаєш, — усміхнувся він і знизав плечима.

Я завантажила комп’ютер, поклала перед собою манускрипт і невдовзі з головою занурилася в роботу, читаючи, аналізуючи й записуючи свої думки. І відволіклася лише раз, коли, почавши друкувати, попросила у Метью дати мені щось на кшталт прес-пап’є. Понишпоривши довкола, він приніс мені бронзову медаль із зображенням Людовика Чотирнадцятого та маленьке дерев’яне підніжжя, яке, за його словами, колись належало фігурці готичного ангела. Він не збирався віддавати мені ці предмети без серйозних гарантій, що я їх поверну. І такою гарантією стали нові поцілунки.