Минулої ночі я попрохала Метью піти зі мною до ліжка — тільки й того. Але він знав, що це не просте прохання. Не в мені він був невпевнений і не у своїх почуттях. Метью хотів дізнатися, як далеко зайдуть наші стосунки, поки втрутиться Конгрегація.

Відповідь прийшла без зволікань. Вони не збиралися дозволити нам зайти надто далеко.

Моє полегшення швидко змінилося на гнів. Якби ніхто не заперечував проти наших стосунків, усе йшло природним шляхом, Метью, мабуть, ніколи й не розповів би мені ні про Конгрегацію, ні про домовленість. І його мовчанка мала б негативні наслідки для моїх стосунків із моєю та його родинами. Я так і жила б до старості, гадаючи, що моя тітка та Ізабо були звичайнісінькими упередженими фанатичками. А вони, виявляється, дотримувалися угоди, укладеної багато-багато років тому — що було менш зрозумілим, але більш виправданим.

— Вашому сину слід припинити приховувати від мене важливі відомості. — Мій гнів посилювався із поколюванням пальців. — А вам варто непокоїтися не про Конгрегацію, а про те, що я зроблю, коли побачу його знову.

Ізабо пирхнула.

— Ви й пальцем поворухнути не встигнете, як він вишпетить вас за те, що ви перед Доменіко поставили під сумнів його владу й авторитет.

— Його влада на мене не поширюється.

— Ви, дорогенька, ще багато чого не знаєте про вампірів, — відказала вона самовдоволено.

— А ви ще багато чого не знаєте про мене. І Конгрегація теж не знає.

Ізабо обхопила мене за плечі й уп’ялася пальцями в мою плоть.

— Діано, це не гра! Метью ладен відвернутися від створінь, яких знав сторіччями, заради захисту вашого права бути у своєму короткочасному житті тим, ким здумається. І я благаю вас — не дайте йому зробити це. Бо якщо він стоятиме на своєму, його вб’ють.

— Він сам собі хазяїн, Ізабо, — холодно відказала я. — Я не збираюся казати Метью, що йому слід робити.

— Так, але ви в змозі відвадити його від себе. Сказати, що відмовляєтеся порушити домовленість заради нього ж самого, або заявити, що не відчуваєте до нього нічого, окрім звичайної цікавості — відьми відомі своєю легковажністю. — Вона відштовхнула мене від себе. — Якщо ти кохаєш його, ти знайдеш потрібні слова.

— Скінчилося! — гукнула зі сходів Марта.

Ми з Ізабо кинулися до краю вежі. Зі стайні вискочив чорний кінь із вершником, перестрибнув через загорожу і зник у лісі, гуркочучи копитами.

Відтоді як Метью подався геть на Балтазарі, ми сиділи в салоні втрьох і чекали його повернення. Тіні довшали, день ось-ось змінять сутінки. У чистому полі звичайна людина вже, мабуть, до півсмерті замордувалася б із таким гігантським ваговозом, як Балтазар. Однак події сьогоднішнього ранку нагадали мені, що Метью — не людина, а вампір із численними таємницями, складним заплутаним минулим та ворогами, що наганяють страх.

Нагорі гупнули, зачиняючись, двері.

— Метью повернувся. Зараз він піде до батькової кімнати; він завжди так робить, коли трапляється біда, — пояснила Ізабо.

Прекрасна молода мати Метью сиділа, мовчки втупившись у вогонь, а я ламала руки, не в змозі доторкнутися до їжі, яку мені принесла Марта. Я не їла від сніданку, але порожнеча, яку я відчувала всередині себе, не мала до голоду анінайменшого стосунку.

Я почувалася так, наче опинилася серед друзок свого колишнього упорядкованого життя. Моя докторська дисертація, посада в Йєльському університеті, мої ретельно продумані й написані книги віддавна наповнювали моє життя смислом та певною впорядкованістю. Але ніщо не стало мені опорою і втіхою в цьому нововідкритому химерному світі погрозливих вампірів та небезпечних відьмаків. Через незахищеність перед цим світом у мене виникло відчуття, наче з мене зідрали шкіру, і ця досі не знайома мені крихкість та вразливість якимось чином пов’язувалася з вампіром та невидимим, але беззаперечним рухом відьмацької крові в моїх венах.

Нарешті Метью увійшов до салону чистий, у свіжому вбранні. Він розшукав мене поглядом, холодний дотик його очей ковзнув по мені — то вампір перевіряв, чи я не поранена. Упевнившись, що зі мною все гаразд, він полегшено зітхнув, і лінія його суворо стиснутих губів трохи пом’якшала.

То був останній заспокійливий натяк на наше знайомство, який я помітила на обличчі Метью.

Бо вампір, що увійшов до салону, був не той Метью, якого я знала. Не лишилося нічого від елегантної чарівної істоти, яка проникла у моє життя із насмішкуватим запрошенням поснідати. То не був науковець, поглинутий своїми дослідженнями та питанням «навіщо я прийшов у цей світ». Не лишилося й сліду від того Метью, котрий іще вчора рвучко притиснув мене до себе і пристрасно поцілував.

Цей Метью був холодний та незворушний. Кілька м’яких ліній, що він мав, — довкола рота, в елегантності рук, у спокої очей — усе це змінили жорсткі контури та гострі кути. Він став старшим, аніж коли я бачила його востаннє, а втомленість у поєднанні з завбачливою обережністю немов відображали кожну мить його півторатисячолітнього віку.

У каміні тріснуло навпіл дерево. Мій погляд спіймав яскраво-помаранчеві іскри, що упали на решітку.

Спочатку з’явився червоний колір — і більше нічого. Потім колір набув структури, червоні пасма тут і там засвітилися золотом та сріблом. Згодом ця структура стала матеріальною — перетворилася на волосся — волосся Сари. Я намацала пальцями лямку рюкзака на плечі й кинула на підлогу коробку для шкільних сніданків, так само удавано дошкульно грюкнувши, як колись батько кидав на підлогу свою валізу.