— Ми мусимо, — наполягла Ізабо. — Метью знає, де ми будемо, і шукатиме нас саме там.

Гнана страхом та гнівом, я й оком не зморгнула, як проскочила половину сходів. Решту я здолала на самій рішучості. Піднявши ногу з останньої сходинки, я опинилася на пласкому даху. Звідси було видно далеко навсібіч. Дув легенький вітерець. Він куйовдив мені волосся і розганяв туман, клубився довкола.

Ізабо рішуче наблизилася до палі, що стирчала в небо на кільканадцять футів, і підняла роздвоєний чорний прапор із зображенням змія уробороса. Прапор замайорів у тьмяному світлі дня, і змій, що кусав себе за хвіст, затріпотів на вітрі, як живий. Я підбігла до протилежного краю зубчастої стіни і поглянула вниз. Звідти на мене дивився Доменіко.

Навдовзі схожий прапор затріпотів на вершечку якоїсь будівлі у селі, і вдарив дзвін. Чоловіки й жінки неквапливо повиходили з будинків, барів, контор і повернули голови на маєток «Сім веж», над яким майорів на вітру древній символ вічності та відродження. З німим запитанням на обличчі я поглянула на Ізабо.

— Це емблема нашої родини й попередження мешканцям села, щоб вони були насторожі, — пояснила вона. — Цей стяг ми вивішуємо лише тоді, коли до нас заявляються небажані гості. Селяни вже звикли жити поруч із вампірами, і хоча їм нема чого нас боятися, ми тримаємо прапор для таких випадків, як сьогоднішній. У світі багато вампірів, яким не можна довіряти, Діано, і Доменіко Мікеле — один із них.

— Вам не треба мені цього пояснювати, я й так розумію. Хто він, у біса, такий?

— Один із найдавніших приятелів Метью, — стиха мовила Ізабо, не зводячи очей зі свого сина. — І ця обставина робить його дуже небезпечним ворогом.

Я знов поглянула на Метью; він досі перемовлявся з Доменіко через чітко позначену нейтральну смугу. Раптом їхні фігури злилися у сіро-чорну пляму хаотичних рухів. Через кілька секунд із цієї плями вилетів Доменіко і полетів до того самого каштану, біля якого ми його нещодавно помітили. Він гепнувся об нього з таким гучним хряскотом, що аж луна розляглася по саду.

— Браво, Метью, — стиха мовила Ізабо.

— А де Марта? — спитала я, зиркнувши через плече у напрямку сходів.

— У залі. Про всяк випадок, — пояснила Ізабо, не зводячи очей із сина.

— Невже сюди може заявитися Доменіко і порвати мені горлянку?

Ізабо спрямувала на мене погляд своїх блискучих чорних очей.

— Це було б надто легко й просто, моя люба. Спочатку він із тобою побавився б. Він завжди любив побавитися зі своєю здобиччю. До того ж Доменіко любить грати на публіку.

До горла у мене підкотився клубок.

— Я здатна сама за себе постояти.

— Так, здатна, якщо така дужа, як вважає Метью. Відьмам добре вдається самозахист. Це я швидко усвідомила й у мене різко поменшало бажання з ними зв’язуватися, — зауважила Ізабо.

— А що це за Конгрегація, про яку говорив Доменіко? — спитала я.

— Це рада з дев’яти представників — по три від демонів, відьом та вампірів. Її утворили в часи хрестових походів, щоб знизити небезпеку викриття нас звичайними людьми. Ми виявили необережність — брали надто активну участь у їх політиці та інших формах безумства, — з гіркотою в голосі пояснила Ізабо. — Ми змушені були піти на домовленість через амбіції, пиху й пожадливість створінь на кшталт Доменіко, які були постійно невдоволені своїм місцем у житті й завжди прагнули більшого.

— І ви погодилися на певні умови? — Мені здавалося абсурдом те, що угода, укладена створіннями ще у середньовіччі, могла вплинути на наші з Метью стосунки.

Ізабо кивнула; вітер підхопив пасмо її густого, ретельно доглянутого волосся і кинув їй на обличчя.

— Коли представники інших видів починали водитися один з одним, вони ставали надто помітними. Звичайні люди завжди з підозрою ставилися до нашого розуму та непересічних здібностей. Хоч ці нещасні створіння і не такі швидкі думкою, як ми, та вони й не ідіоти.

— Під словом «водитися» ви мали на увазі не лише спільні вечері й танці?

— І вечері, й танці, і співи, і те, що трапляється потім, як природний наслідок — усе це заборонили, — уточнила Ізабо. — До укладення угоди ми були пихатими й нахабними. Нас тоді було набагато більше, і ми звикли брати те, що хотіли — будь-якою ціною.

— А чого ще стосується ця домовленість?

— Нею забороняється й участь у політичній та релігійній діяльності. Надто багато володарів та пап були потойбічними створіннями. Коли звичайні люди почали вести свої літописи, стало набагато важче переходити з одного життя в інше. — Ізабо мимовільно здригнулася. — Зокрема, вампірам стало важко придурюватися мертвими і розпочинати нове життя, коли поруч так багато людей, які увесь час нишпорять та винюхують.

Я зиркнула на Метью та Доменіко, але вони й досі стояли під стінами шато і про щось сперечалися.

— Отже, — мовила я, загинаючи палець, — не можна водитися зі створіннями іншого виду. Не можна будувати кар’єру в людській політиці та релігії. Що ще? — Вочевидь, ксенофобія моєї тітки Сари та її несамовитий спротив моєму бажанню вивчати право пояснювалося саме недосконалим знанням цієї древньої домовленості.

— Та є дещо. Якщо якесь із створінь порушить цю домовленість, Конгрегація зобов’язана вжити заходів і втілити дану клятву в життя. — Між нами запала напружена тиша. — Як мені відомо, подібних прецедентів іще не траплялося, — похмуро сказала Ізабо. — Тому дуже добре, що ви обоє не пішли на порушення домовленості.