Олениця спробувала втекти. Їй це майже вдалося, коли вона кинулася в низькі чагарники, але Ізабо, напустивши на тварину страху, вигнала її звідти. Олениця слабнула і невдовзі програла шалені перегони з вампіром. Ця погоня допекла мене до серця. Ізабо вбила оленицю швидко, тварина майже не страждала, але мені, щоб не закричати, довелося прикусити губу.

— Ось так, — резюмувала Ізабо, повертаючись до Фіддат. — Тепер можемо повертатися до «Семи веж».

Не кажучи ні слова, я повернула Ракасу в напрямку маєтку.

Ізабо вхопила віжки моєї конячки. На її кремовій сорочці лишилися малесенькі краплини крові.

— Тепер тобі не здається, що вампіри прекрасні? Ти й досі думаєш, що тобі буде легко жити з моїм сином, знаючи, що йому доводиться вбивати, щоби жити?

Важко поставити поруч слова «Метью» і «вбивати». Може, одного дня, зустрічаючи його поцілунком після полювання, я відчую на його губах присмак крові? І такі дні, як той, що мені довелося пережити сьогодні, стануть регулярними?

— Якщо вам, Ізабо, хотілося в такий спосіб викликати у мене відразу до вашого сина, то вам це не вдалося, — рішуче заявила я. — Для цього вам доведеться більше постаратися.

— Марта сказала мені, що цього буде недостатньо, щоб змусити тебе передумати, — зізналася вона.

— І вона мала рацію, — сухо кинула я. — Експеримент закінчено? Ми можемо повертатися додому?

До лісу ми їхали мовчки. Раптом серед зелені дерев Ізабо обернулася до мене.

— Чи розумієш ти, чому не можна заперечувати, коли Метью каже тобі щось робити?

Я зітхнула.

— Годі вже на сьогодні уроків, Ізабо.

— Ти гадаєш, що наші гастрономічні уподобання — це єдина перешкода між тобою та моїм сином?

— Не тягни, Ізабо, кажи: чому ж я мушу робити те, що каже мені Метью?

— А тому що він — найдужчий вампір у нашому шато. Він — господар дому.

Я отетеріло втупилася на неї.

— Ти хочеш сказати, що я мушу коритися йому тільки тому, що він — вожак?

— А хто вожак — ти? — пирхнула вона.

— Ні, — погодилася я. Ізабо теж поводилася не як вожак. Вона робила те, що казав їй Метью. І Маркус, і Міріам і кожен вампір у Бодліанській бібліотеці — всі вони робили те, що казав їм Метью. Навіть Доменіко — і той здався. — Такими є правила зграї де Клермонів?

Ізабо кивнула, блиснувши зеленими очима.

— Ти мусиш коритися. Заради своєї ж безпеки та заради безпеки інших. І це не гра.

— Я розумію, Ізабо, — сказала я, втрачаючи терпіння.

— Ні, не розумієш, — тихо мовила вона. — Не зрозумієш, поки тебе не змусять побачити, як змусила тебе сьогодні я, що то є таке для вампіра убивати. А допоки це — просто слова. Одного дня твоя впертість і примхливість коштуватиме життя тобі або комусь ще. І тоді ти збагнеш, чому я все це сказала тобі.

До шато ми повернулися мовчки. Коли ми проходили крізь володіння Марти на першому поверсі, вона вийшла з кухні з курчам у руках. Я аж зблідла. Марта побачила краплинки крові на сорочці Ізабо — і охнула від жаху.

— Вона мусить знати, — просичала Ізабо.

Марта грубо сказала щось окситанською, певно якусь лайку, а потім кивнула мені.

— Ходімо зі мною, дівчинко, я навчу тебе як робити чай за моїм рецептом.

Ізабо розлютилася, але промовчала.

Марта зробила якийсь напій і подала тарілку з крихкими тістечками, всипаними горіхами. Про те, щоб їсти курку, не могло бути й мови.

Марта зайняла мене кілька годин розсортовуванням сухих трав та спецій на маленькі купки і розповідями про їхні назви. Під вечір я вже могла визначати їх на зовнішній вигляд та на запах із заплющеними очима.

— Петрушка. Імбир. Піретрум. Розмарин. Шавлія. Кашка. Полин. М’ята болотяна. Дудник. Рута. Пижма. Ялівець, — називала я, по черзі показуючи кожну рослину.

— Іще раз, — терпляче сказала Марта, подаючи мені кілька муслінових мішечків.

Я порозв’язувала їх, і порозкладавши кожен окремо на столі, знову почала перелічувати назви рослин.

— Добре. А тепер бери по жменьці й наповнюй мішечки.

— А чому б їх просто не змішати, потовкти, а потім — розсипати по торбочках? — спитала я, затиснувши між пальцями пучку м’яти болотяної і морщачи носа від її різкого запаху.

— Так ми можемо щось пропустити. Кожна торбочка має містити по кожному виду трав, а всього — дванадцять.

— Невже якщо ми пропустимо хоч якусь маленьку насінину, це вплине на смак? — спитала я, беручи пучечок кашки вказівним та великим пальцями.