— А що означає Емілі, Ізабо? — спитала я, втішаючись тим, що інших членів родини я не мала.

— Воно означає «працьовита». Втім, найцікавіше ім’я мала твоя мати. Ребекка означає «полонянка», або «зв’язана», — пояснила Ізабо, зосередженою нахмуривши брови і обдивляючись вазу то з одного, то з іншого боку. — Цікаве ім’я — як для відьми.

— А що означає твоє ім’я? — роздратовано спитала я.

— Я не завжди була Ізабо, це ім’я вподобав для мене Філіп. Воно означає «Божа обіцянка». — Вона трохи повагалася, вивчаючи поглядом моє обличчя, а потім наважилася відповісти. — Моє повне ім’я — Женев’єва Мелізанда Хелена Ізабо Од де Клермон.

— Красиво звучить. — Терпіння повернулося до мене, бо я замислилася над історією, що крилася за цими іменами.

Ізабо всміхнулася.

— Так, імена мають важливе значення.

— А Метью — він має інші імена? — спитала я і взяла з кошика білу троянду, щоб подати її матері Метью. Вона стиха промимрила слова вдячності.

— Аякже. Коли наші діти відроджуються як вампіри, ми даємо їм багато імен. Але ми й раніше знали Метью під цим іменем, тому він захотів залишити його. В ті часи тільки-но починало ширитися християнство, і Філіп зважив за корисне, коли наш син матиме ім’я одного з євангелістів — Матвія.

— А які він іще має імена?

— Його повне ім’я — Метью Габріель Філіп Бертран Себастьян де Клермон. Як Себастьян він був високошановний, а як Габріель — більш-менш задовільний. Ім’я Бертран він терпіти не може, а на Філіп взагалі не відгукується.

— А звідки у нього така відраза до імені Філіп?

— Бо це було улюблене ім’я його батька, — відповіла Ізабо, і руки її на мить завмерли. — Мабуть, ти знаєш, що він загинув. Він потрапив до рук нацистів, бо був членом Опору.

У моєму вчорашньому видінні Ізабо, як мені здалося, сказала, що батька Метью захопили відьмаки.

— Ізабо, то були нацисти чи відьмаки? — тихо спитала я, побоюючись найгіршого.

— А хіба Метью тобі не розповідав? — вкрай здивовано спитала Ізабо.

— Ні. Вчора я бачила тебе в одному зі своїх видінь. Ти плакала.

— Його вбили і відьмаки, і нацисти, — відповіла вона після тривалої паузи. — Той гострий біль іще не минувся, але з часом він ущухне. Багато років після його смерті я полювала тільки в Аргентині та Німеччині. Це допомагало мені не збожеволіти.

— Вибач, Ізабо. — Мої слова прозвучали якось не надто недоречно, але я промовила їх від щирого серця. Мати Метью, напевне, відчула мою щирість і, трохи повагавшись, всміхнулася мені у відповідь.

— Це ж не твоя провина. Тебе ж там не було.

— А які імена ти дала б мені, якби тобі довелося вибирати? — тихо спитала я, подаючи Ізабо іще одну квітку.

— Метью мав рацію. Ти — лише Діана, — відповіла вона, вимовивши моє ім’я, як завжди, на французький манер — із наголосом на останньому складі. — Для тебе інших імен немає. Твоє ім’я — це те, ким ти є. І все. — Ізабо показала пальцем на двері до бібліотеки. — Телефон там.

Я сіла за стіл в бібліотеці, увімкнула лампу і набрала нью-йоркський номер, сподіваючись, що Сара та Ем вдома.

— Привіт, Діано, — з полегшенням видихнула Сара. — Ем сказала, що то, мабуть, ти телефонуєш.

— Вибач, що учора увечері я не змогла вам передзвонити. Бо надто багато трапилося подій. — Я взяла зі стола олівець і почала вертіти його поміж пальців.

— А тобі не хотілося б про це поговорити? — обережно спитала Сара. У мене слухавка ледь із руки не випала. Моя тітка завжди вимагала про щось поговорити, але ніколи не просила.

— А Ем вдома? Бо мені не хотілося б розповідати одне й те саме двічі.

Емілі зняла слухавку спареного телефону.

— Привіт, Діано, ти де? — спитала вона приязним та заспокійливим тоном.

— Біля Ліона з матір’ю Метью.

— З матір’ю Метью? — перепитала Емілі, здивована тим, що у Метью була мати. Взагалі, вона цікавилася генеалогією і не лише своєю — заплутаною та складною — будь-чиєю.

— Якщо точніше, то з Ізабо де Клермон, — сказала я, спробувавши вимовити її ім’я так, як це робила вона сама: розтягуючи голосні та ковтаючи приголосні. — Вона не абищо, Емілі. Інколи мені здається, що саме через неї люди так бояться вампірів. Бо вона — наче зі страшної казки.

Запанувала довга пауза.

— Ти хочеш сказати, що ти тепер поряд із Мелізандою де Клермон? — напружено спитала Емілі. — Коли ти сказала про Метью, я якось не відразу подумала про де Клермонів. А ти впевнена, що її звуть саме Ізабо?

Я нахмурилася.

— Взагалі-то, її ім’я — Женев’єва. І, здається, Мелізанда теж. Але вона віддає перевагу Ізабо.

— Стережися, Діано, — попередила мене Ем. — Мелізанда де Клермон має лиху славу. Вона ненавидить відьом і після Другої світової сіяла смерть у Берліні направо і наліво.