— По пучці кожної трави, — повторила Марта. — Іще раз.

Досвідчені руки вампірки забігали від торбочки до торбочки, наповнюючи їх і зав’язуючи шнурочками. Коли ми скінчили наші «заняття», Марта зварила чаю з мішечка, який я наповнила сама.

— Як смачно! — замурмотіла я, радісно сьорбаючи свіжий трав’яний чай.

— Візьмеш із собою до Оксфорда. Питимеш по чашці на день. І ніколи не хворітимеш, — відповіла Марта; вона зібрала торбочки і поскладала їх до бляшанки. — Коли тобі знадобиться ще, ти знаєш, як робити чайну суміш.

— Марто, та не треба давати мені все! — запротестувала я.

— Питимеш це за здоров’я своє і Марти, зрозуміла?

— Аякже. — Як же я могла суперечити єдиному своєму союзнику в цьому домі, та ще й людині, яка мене годувала!

Напившись чаю, я піднялася до кабінету Метью й увімкнула комп’ютер. Від верхової їзди у мене боліли передпліччя, тому я перенесла комп’ютер та манускрипт на стіл Метью, сподіваючись, що там працювати зручніше, аніж за столом біля вікна. Та, на жаль, шкіряне крісло було зроблене під людину з Метью заввишки, а не під мене, — коли я сіла в нього, мої ноги не дістали до підлоги.

У кріслі Метью я хоч якось відчула себе ближчою до нього, тому не поспішила вставати, сиділа і чекала, поки завантажиться мій комп’ютер. В око мені впав якийсь темний предмет, запханий на горішню полицю. На тлі дерева та книжкових корінців помітити його з першого погляду було непросто. Втім, із місця, на якому сидів Метью, його обриси проглядалися досить чітко.

То була не книга, а старовинний дерев’яний брусок восьмикутної форми. З кожного боку були вирізьблені крихітні ракоподібні вікна. Від віку цей предмет почорнів, потріскався і деформувався.

Від жалю і смутку в мене стиснулося серце: я здогадалася, що то була дитяча іграшка.

Метью зробив її для Лукаса ще тоді, коли не був вампіром, коли будував першу церкву. І засунув у куток на полицю, де її ніхто б не помітив — окрім нього. Щоразу, сідаючи за свій стіл, він не міг на неї не поглянути.

У кріслі Метью я уявляла його поруч із собою, вважаючи, що ми — єдині у цьому світі. Навіть Доменіко та Ізабо з її випробуваннями не розхитали моєї впевненості в тому, що наша близькість — це наша з ним справа, і нічия інша.

Але оця дерев’яна вежа, з любов’ю зроблена немислимо давно, враз поклала край цим ілюзіям. Треба було зважати на дітей, як живих, так і померлих. Йшлося не лише про нас, а й про цілі родини, включно з моєю, родини зі складною та заплутаною генеалогією та з глибоко закарбованими забобонами. Сара й Ем ще не знали, що я покохала вампіра. Настав час поділитися з ними цією новиною. Ізабо була в салоні — розставляла квіти у високу вазу, що стояла на безцінному секретері доби Людовіка Чотирнадцятого. Я анітрохи не сумнівалася, що цей предмет умеблювання є оригінальний, і Ізабо була першою — і останньою його власницею.

— Ізабо? — звернулася я до неї з ледь помітним ваганням у голосі. — Тут є телефон, яким я могла б скористатися?

— Він зателефонує тобі, коли у нього виникне потреба або бажання поговорити з тобою, — сказала вона, обережно вставляючи гілочку з пожовклим, але не опалим листям посеред золотистих та білих квітів.

— Я не збираюся телефонувати Метью, Ізабо. Мені треба поговорити зі своєю тіткою.

— Відьмою, яка дзвонила нам вчора чи позавчора? — спитала вона. — А як її звати?

— Сара, — відповіла я, нахмуривши брови.

— І вона живе з якоюсь жінкою, здається, її звуть Емілі, так? — знову спитала Ізабо, вставляючи у вазу білі троянди.

— Так, її звати Емілі. А в чім проблема?

— Жодної проблеми, — відповіла Ізабо, змірявши мене поглядом поверх квітів. — Просто вони обидві — відьми, ось у чім річ.

— У цім, а ще в тім, що вони кохають одна одну.

— Сара — гарне ім’я, — продовжила Ізабо так, наче й не почула мене. — Звісно, ти ж знаєш цю легенду.

Я похитала головою. Ізабо так само запаморочливо змінювала теми розмов, як Метью підпадав під раптові зміни настрою.

— Матір Ісака звали Сарай, що означало «сварлива». Та коли вона завагітніла, Бог змінив її ім’я на Сара, що означало «княгиня».

— У моєму випадку більш підходящим є ім’я Сарай, — зауважила я, чекаючи, поки Ізабо скаже мені, де телефон.

— Емілі — теж гарне ім’я, міцне й енергійне римське ім’я, — зауважила Ізабо, злегка вкоротивши гострими нігтями стебло троянди.