Вони скакали по Соколиній стежці, пильно вдивляючись в глухі нетрі. Річард гадав, на що ще здатний старий Чарівник. Він надав коневі право самому вибирати дорогу в темряві. Часом Шукачеві починало здаватися, що вони їдуть вже цілу вічність. Цікаво, чи настане колись кінець цьому знищеному лісові? З приходом ночі в гущавині пробудилась життя. Все навколо наповнилося неясним шурхотінням і іншими звуками. Кінь під Річардом злякався. Вершник заспокійливо поплескав його по загривку й глянув вгору, очікуючи побачити гарів. Марно. Густі крони дерев повністю закривали небо. Але якщо гари таки надумають напасти, їм доведеться немало потрудитися, щоб застигнути мандрівників зненацька: мертві стовбури і сухі гілки завадять наблизитися безшумно. Хоча, може статися, в гілках зачаїлися тварюки і пострашніші гарів. Річард нічого не знав про мешканців прикордонних лісів, але не відчував особливого бажання познайомитися з ними поближче. Серце шалено калатало в грудях.

Так пройшла ще година. Раптово зліва від стежки почувся тріск. Хтось продирався крізь зарості, ламаючи на ходу чагарник. Річард пустив коня в галоп і озирнувся на друзів. Зедд і Келен скакали за Шукачем. Хто б це не був, звір чи людина, але він не відставав. Відірватися від погоні не вдавалося. Таємничий переслідувач рушив навперейми. «Може, це Чейз, — подумав Річард. — А може, й ні».

Шукач вихопив з піхов Меч Істини, весь підібрався, подався вперед і пришпорив коня, залишивши своїх супутників далеко позаду. Втім, зараз Річард про них не думав. Він докладав усіх зусиль, щоб розгледіти в густий темряві того, хто перегородив їм дорогу. Кінь стрілою летів по темній стежці. Лють Шукача змінилася нетерпінням. Виставивши підборіддя, він мчав уперед, готовий битися не на життя, а на смерть. Стук копит заглушав лісові звуки, але Річард знав, що невідомий все ще там, що він наближається.

Нарешті він помітив ярдів за десять від себе чорний силует, ковзаючий на тлі вже ледь помітних дерев. Шукач підняв меч і кинувся на ворога, весь в очікуванні майбутньої сутички. Невідомий застиг на місці.

В останню мить Річард встиг розгледіти, що перед ним Чейз. Страж кордону застережливо підняв важку булаву.

— Радий переконатися, що ти насторожі, — замість привітання сказав Чейз.

— Чейз! Я ледве з розуму не зійшов зі страху!

— Був момент, коли я теж тебе злякався.

До них під'їхали Зедд і Келен.

— За мною, не розтягуйтеся. Річард, поїдеш останнім. Тримай меч напоготові.

Чейз розвернувся і пришпорив коня. Решта поскакали вслід за ним. Річард не знав, женеться хтось за ними чи ні. Якби намічалася бійка, Чейз повів би себе інакше, але, з іншого боку, він велів тримати меч напоготові. Шукач неспокійно озирнувся через плече.

Чотири вершники мчали крізь темряву, низько пригинаючись до загривків коней. Таке переміщення по нічному лісі таїло у собі чимало небезпек, але Чейз знає, що робить.

Коли вони досягли розвилки, першої за весь день, Чейз без коливань звернув праворуч, геть від кордону. Незабаром вони вибралися з хащі. Місячне світло осявало хвилясту гряду горбів, порослих травою. Лише подекуди темніли невеликі купи дерев. Страж межі натягнув поводи і пустив коня кроком.

Річард прибрав меч у піхви.

— Що це було? — Запитав він, порівнявшись з Чейзом.

Перш ніж відповісти, вартовий кордону причепив булаву до ременя.

— Нас переслідують тварюки кордону. Коли вони вилізли з лігва, маючи намір тобою поласувати, я встав у них на шляху і злегка попсував їм апетит. Деякі втекли, а ті, що залишилися, слідували за тобою, не виходячи за межі кордону. Там мені до них не дотягтися. Тому-то я і не хотів, щоб ви швидко їхали. Інакше я не встигав би за вами, пробираючись крізь гущавину, і ці тварюки змогли б випередити мене. Зараз ми від'їхали подалі, щоб вони не відчули наш запах. Тепер занадто небезпечно подорожувати вздовж кордону по ночах. Ми зупинимося на привал тут, на якомусь пагорбі. — Він озирнувся на Річарда. — До речі, навіщо ти там зупинився? Я ж просив не робити цього.

— Коли піднялося виття, я за тебе злякався і хотів йти на допомогу, але Зедд і Келен відрадили мене. — Річард подумав, що Чейз розсердиться, але той залишився спокійний.

— Дякую, але більше так не роби. Поки ви стояли і обговорювали це питання, тварюки з кордону мало до вас не дісталися. Зедд і Келен були праві. Наступного разу не сперечайся з ними.

Річард відчув, як у нього горять вуха. Він знав, що Зедд і Келен мали рацію, але від цього було не легше. Що не кажи, а йому все ж довелося залишити друга в біді.

— Чейз, — запитала Келен, — ти сказав, вони до когось дісталися. Це правда?

У невірному місячному світлі обличчя стража кордону здавалося викарбуваним з каменю.

— Так. До одного з моїх людей. Не знаю, до кого саме. — Він відвернувся. Розмова стихла. Ніхто не наважувався перервати мовчання.

Подорожні розбили табір на вершині пагорба, з якого добре проглядалися всі околиці. Якщо хто-небудь і надумає на них напасти, то принаймні не зможе наблизитися непомітно. Чейз з Зеддом розпряглии коней. Річард і Келен розпалили багаття, дістали хліб, сир, сушені фрукти і підвісили над вогнем казанок з м'ясом. Покінчивши господарювати, вони відправилися збирати хмиз. Річард напівжартома зауважив, що удвох вони складають чудову команду. У відповідь Келен ледь помітно посміхнулася і відвела погляд убік. Річард взяв дівчину за руку.

— Келен, якби там була ти, я б неодмінно повернувся, — тихо промовив він, намагаючись висловити цими словами дуже багато чого.

Келен допитливо подивилася йому в очі.

— Будь ласка, Річард, навіть не думай про це.

Вона м'яко забрала руку і пішла до вогнища.

Коли Зедд з Чейзом повернулися, Річард відмітив, що піхви, які погойдувались на плечі стража кордону, порожні: коротка шабля зникла. Не вистачало і однієї з бойових сокир та кількох довгих ножів. Але Чейз не залишився беззбройним, до цього було ще далеко.