А чого вам треба, діду? — поспитав довгий, як жердина, дяк, у довгополому латаному жупані, що стояв біля столу з лозиною в руці.

Мехтод уклонився, підштовхнув Михайлика до столу.

Оце хлопця привів, пане дяче. Коли ласка ваша — нехай грамоти вчиться.

Брови в дяка полізли вгору.

Хлопця привів! А де ж я його діну?! За пазуху покладу?! Вже сіств на лаві нема де. І не просіть, діду, бо нічого з того не буде.

Та кобзар і не просив. Він тільки пильно глянув на дяка, і той раптом кахикнув якось невпевнено, почухав лоба.

Як хлопця звати? — спитав уже іншим голосом.

Михайликом... Михайлом.

А вас, діду?

Мехтодом.

То ви б так і казали. Ану, посуньтеся, стульту- си! 1 Сідай, хлопче!

Обличчя Мехтодові потемніло. Він впхнув Михай- ликові клунок у руку й витяг з-за пазухи вузлика.

Ось на... тут гроші, за харчі оддаси. А як зо два злотих зостанеться — чобітки купиш. До Юсуфа-шев- ця зайди, він знає.

Погладив шкарубкою долонею по голові, повернувся й пішов.

Михайлик мов приріс до земляної долівки. Хоч би ж побігти за батьком, наздогнати, допитатися, куди йдуть, коли їх назад сподіватися.

1 Стультус (лаг.) — дурень, йолоп.

Та за круглим віконечком уже майнула знайома згорблена постать з бандурою за плечем. Пішов... Немає...

Дяк штовхнув хлопця в спину.

Чого остовпів? Сідай, кажу, на лаву.

Михайлик боязко сів скраю. І зараз же міцний

лікоть ніби ненароком стусонув його в бік, шорстка боса нога боляче вдарила по литці.

Михайлик сердито глянув на сусіда. Веснянкуватий, рудий хлопчина скосив хитрющі очі на кирпатого здорованя, що сидів поруч, і обидва пирснули в кулак.

Тихо мені! — цвьохнув дяк об стіл лозиною.— Ану, отроче Михайло, рци ‘, які літери знаєш?

Михайлик похнюпився.

Ніяких літер не знаю.

Е-е, отроче, кепські твої справи. Ось побачимо зараз, чи є в тебе розум-кебета? Нема — будемо дрючком вганяти. Наука не йде без дрюка! Чув? А подай- те-но сюди, стультуси, граматку!

Плечистий, чорнявий хлопчина простяг заяложену, без обгортки невеличку книжку, що, мабуть, не один рік ходила з рук до рук. Три такі книжки лежали на столі перед школярами.

Дяк розгорнув граматку на першій сторінці, де була надрукована слов’янська абетка, а вгорі — химерна квітка між двома виноградними лозами, й ткнув пальцем у першу літеру, стулену із двох товстих паличок з косою поперечинкою.

Ось, отроче, се — аз! Кажи за мною!

Аз! — слухняно повторив Михайлик.

А се — буки, віди, глаголь. Ану, де «буки»?

Михайлик показав.

Сказано-бо єсть: «Аз, буки: бери книжку в руки!» Отож бери і вчи! Покажіть йому там, хлопці, до «мислите»: я завтра поспитаю.

‘Рци — (слов.) — кажи.

Хутко в комірчині знов залунало різноголосе дзижчання. Одні школярі, заткнувши пальцями вуха, повторювали: «аз, буки, віди, глаголь, добро, єсть» — кожна літера слов’янської абетки звалася якимось словом, інколи зовсім незрозумілим. Через те школярі раз у раз переінакшували їх по-своєму.

Інші школярі виспівували склади. «Буки, аз: ба!», «віди, аз: ва!», «буки, рци, аз: бра!» — гуло в комірчині.

Дяк ходив уподовж столу, дослухаючись до читання: почувши перекручене слово або склад, без жалю хльоскав лозиною. Школярі зносили те по-козацьки: ніхто не кривився, не ойкав, хіба нишком потре набряклу на руці чи на шиї червону смугу.

Михайлик, доки граматка лежала перед ним, пильно вчив показані йому літери: та от книжка посунула далі, за головами хлопців не видко було нічого — й він тривожно озирнувся на дяка, чекаючи удару лозиною.

Але дяк цвьохнув об стіл.

Обідати!

Чорнявий хлопець поскладав граматки на дерев’яну поличку, прибиту до стіни, й школярі, тупочучи, мов табун лошат, побігли на подвір’я.

Гей, кобзаренку, а йди-но сюди! — покликав чорнявий.

Михайлик здивовано оглянувся: не звик, щоб кликали кобзаренком.

Тобі кажу. Гроші є?

Є,— згадав Михайлик.— А нащо?

На харчі. Три злотих [10] давай.

Еге, про це ж і казали батько. Хлопець витяг з-за пазухи вузлика, розв’язав — у ньому було кілька срібних монет. Чорнявий узяв хустинку в нього з рук, од- лічив три злотих, решту повернув.

Сховай краще — загубиш.

А ти ж чого гроші береш? Кашовар?

Який тобі кашовар! Отаман! Не бачиш хіба?!

Оце-то справді не вгадав! Адже знав, що школярі