мають отаманів: старші — свого, менші — свого; обирають на Новий рік, коли й товариство обира січову старшину.

Чорнявий отаман насупив густі брови, соколом глянув на зніяковілого Михайлика.

У нас, кобзаренку, щоб ти знав: дурно каші не їстимеш, хоч і гроші дав. Робитимеш, що скажу! Будеш воду носить, а по обіді миски мити! Бери цебра!

Слухняно кивнувши, Михайлик побіг по великі цебра, що стояли коло ганку.

На подвір’ї вже горіли багаття: коло них поралися два кашовари з помічниками-кухарчуками. Кожен кашовар варив страву для своїх: один — для старших школярів, другий — для менших.

Коли Михайлик, принісши раз води, біжком повертався з важкими цебрами вдруге, за ворітьми його перестріли хлопці, оті, що сиділи поруч, на лаві.

Веснянкуватий, не кажучи й слова, підставив ніжку — Михайлик мало не впав, розхлюпавши воду.

А ти чого? Чого? — задихнувся він.

А того. Як ти козак — не баба, давай навкулачки!

І, розмахнувшись, одважив такого стусана в груди, що Михайликові застрибали червоні метелики в очах. Він, осліпнувши од люті, кинувся в бійку. Щосили бив кулаками, завзято гамселив то одного, то другого, не чув навіть, як влучають і його, доки нарешті супротивники, шморгаючи розбитими носами, не сказали: «Годі!»

Тоді Михайлик підхопив цебра й побіг знову по воду.

Кров юшила з носа, підбите око запливало гулею — дарма: хай скаже хто, що він не козак!

За обідом дяк кинув на нього пильний погляд.

Е-е, отроче, тебе вже й охрестили. Хто ж це так?

Ніхто, я сам... Біг до криниці... через колоду перечепився,— потупився Михайлик.

Дяк сховав посмішку в ріденькі вуса. Він сам учився колись у Києві, в монастирській школі, хоч і втік звідти на Січ, і добре знав, які каверзи вміє чинити новакам школярська братія.

Ти бач, який присліпа. Гляди, хлопче, ще раз перечепишся — я тебе не так охрещу.

Нападники сиділи з Михайликом поруч, з присвистом сьорбали з ложки гарячу житню затірку. У веснянкуватого розбита губа спухла пампушкою, у кирпатого — задертий угору ніс червонів, наче покусаний бджолами.

По обіді хлопці, мов нічого не сталося, підійшли до Михайлика.

Чуєш, кобзаренку, ти з лука стріляти вмієш?

Та вмію! — сердито відказав Михайлик.

То ходімо з нами!

Нема лука, вдома забувся.

Тільки зараз він згадав, що за клопотом забув у мазанці лук із стрілами.

Хлопчаки пожвавішали.

Гайда — заберемо!

А можна?

Чом ні? Не бачиш хіба — дяк у бур’яні спати вклався.

Дорогою недавні вороги розбалакались. Михайлик дізнався, що кирпатого звуть Василем, а веснянкуватого — Карпом, що вони з села під Києвом — сусіди, навіть трохи родичі, бо мають одного хрещеного батька, курінного отамана Івана Непийводу. Це він привіз хрещеників сюди, на Січ, віддав до школи, щоб навчилися грамоти й козацької справи. Бо вчать школярів не лише читати, трохи писати й співати в церкві, а ще стріляти з лука та мушкета, орудувати шаблею й спи

сом, їздити верхи по-козацьки. Оце хлопцям найбільш до серця.

Михайлик слухав і думав своє. Коли так — вчити- меться і він незгірше, перетерпить. Аби тільки дочекатися, коли батько прийдуть. А там — побачимо...

Тужно заскімлили малі дверцята мазанки, мов по серцю вдряпнули. Наче ж тільки вранці пішов звідси, а вже тхнуть неживим духом глиняні стіни, сумно покліпує більмасте віконечко. Краще б і не ходив додому.

Михайлик мерщій пошпортався в кутку, вхопив сагайдак із стрілами, лук і вибіг на двір.

А чого ж дверей не зачиняєш? — здивувалися Карпо й Василь.

Михайлик махнув рукою — недбало причинив дверцята, засунув паличкою.

Хто тут що візьме?

Це була правда. Та хоч би й не знать яке добре лишилося в мазанці — ніхто б його не зачепив. Запорожці за крадіжки карали дуже тяжко. Через те злодії й харцизи обминали Січ десятою дорогою.

Гей-ей! Михо-о! — долинув звідкілясь гаркавий покрик.

Михайлик здригнувся.

Рябий швець Юсуф стояв коло своєї халупи, що тулилась плоским дахом до глиняного горбочка, махав йому рукою.

Ага, батько казали про чоботи. Треба побігти, спитати.

Рябий, кульгавий турок зустрів усіх трьох широкою посмішкою. Обережно поплескав кожного по щоці, виніс із халупи й розломив їм великий шматок медового коржа з маком.

Але Михайлика цікавив не корж.

Дядьку Юсуфе, не знаєте, куди батько пішли?

Той похитав головою.

Йок... Не знаю.

ш

Михайликові посмутніли очі. Хто ж йому скаже?

Тим часом швець старанно обміряв йому босу ноту. Чобітків, виявилось, не було: їх ще треба було лошити.