Михайлик замовк, міркуючи над почутим, — аж здригнувсь, коли на отаманській мажі пронизливо кукурікнув півень.

Отаман глянув на сонце.

Обідать, хлопці!

За обідом посадив коло себе Михайлика, дав на присмаку здорову часничину.

їж, хлопче, великий будеш!

Хоч того й припрохувати не треба було: вминав чумацьку кашу з салом і сухою таранею — аж за вухами лящало.

Коли по обіді рушили в дорогу, Михайлик одразу прикинув, що до вечора валка не дійде до хутора, заночує в степу.

Так воно й сталося...

І знов отаман не відпустив його від себе: постелив кожуха коло своєї мажі, кинув другого, щоб накривсь. Як ліг Михайлик на пропахлу вітром і димом вовну — одразу зморила втома; заснув, наче у воду впав... Та серед ночі наснилося щось важке — він прокинувся, здригнувшись.

Чиясь рука вкутувала його кожухом, хрипкий голос приказував:

Розкидався, що й кожух малий... Спи, знайдо!

Сну мов не бувало. Михайлик підхопився, сів.

А чого то ви, дядьку, мене знайдою кличете? — спитав, як колись Івашко.

Отаман зніяковіло кахикнув, ніби спійманий на гарячому.

Отакої... Що це тобі вчулося?

Ні, не вчулося... Чого?

Той помовчав.

А того, що я знайшов тебе...— буркнув несподівано.

Ви, дядьку?! Коли?! Де?!

Отут десь і знайшов у ковилі, недалечко. Саме орда на Україну набігла й назад вертала, ясир гнала цією дорогою. Я б тебе оце зараз і не впізнав, та, бач, родимка в тебе над бровою: по ній вгадав.

А чого ж мене кинули?

Недужий був. Квилив, мабуть, матір сушив. Вихопив який ординець з рук і жбурнув у ковилу, щоб не було мороки...

А вона?

Хто? Мати? Та нікуди ж — у неволю погнали. На тобі тільки хустка була рябенька. Десь-то встигла з голови скинути, запнути, щоб сонце не спалило.

Михайлик зарився обличчям у вовну кожуха. Он як було! Он як! Він і не чув ніколи...

А де ж зараз моя мати? — спитав здушеним голосом.

А хто ж її зна, сину? Хіба вгадаєш?

І така туга запекла серце, що Михайлик вже не міг заснути. То перевертався з боку на бік, то вставав, дивився на зорі — на Волосожар, на Чумацький Шлях: коли вже почнуть бліднути?

Як рушила валка в путь ранком — не йшов, біг попереду.

Он уже й хутір вдалині й хутірський табун ходить попасом коло могили, скубе травичку. А хто ж то по- верта од табуна, скаче до шляху білим конем, хльоскаючи довгою пугою, придивляється, мов собі не вірить?

Івашку! — гукнув Михайлик на весь степ.

Той скочив з коня, побіг назустріч. Ой же як схуд, вигнався за зиму! Червоний шрам з-під шапки — до самої брови.

Івашку! Батько Мехтод у вас?

Батько Мехтод? Ні, немає...

Де ж вони?

Михайликові й руки опустилися...

НА МОРІ

...Що на морі Чорному, На камені білому Сокіл-білозорець Квилить-проквиляе.

От уже котрий день не йде з голови давня-предав- ня, сто разів співана дума... Михайлик, зіщулившись, сидить коло облавку, великими смутними очима поглядає на море, дивується, що це він пливе з братчиками в похід. Одна за одною біжать без кінця й краю зелені, мов скляні, хвилі, здіймаються горбами; нема серед них білого каменя, не видно й сокола-біло- зорця.

Летіли слідом чайки — кигикали жалібно, ніби прощалися, але й вони відстали, не схотіли, мабуть, залітати далеко в море.

Михайлик знов і знов перебира в думках, як усе сталося. Тоді, на хуторі, він мало не стерявся, хотів бігти зараз же на Січ — допитатися в кошового, де батько, але дід Матвій відрадив. Батько, сказав, пішов у дуже далеку дорогу,— може, прийде до літа, а може, й ні...

А як зовсім не прийдуть? — спитав Михайлик тремтячим голосом.

Дід Матвій зітхнув:

А ти не думай. Прийде!

І тут закурив дим у степу. Всі хуторяни сипнули за ворота й спинилися мовчки. Один за одним здіймались чорні стовпи на обрії. Козацькі бекети запалили смоляні бочки на могилах: то був знак, що Січ скликає козацтво в похід. І справді, ще до смерку примчав гонець з сусіднього зимівника, сповістив, що кошовий Бородавка рихтує вісімдесят байдаків — іти морем на Туреччину; охочі хай скачуть зараз же на Січ, товариство відпливе за три дні.

Дев’ятеро молодих козаків поскакало вранці з хутора найбистрішими кіньми, десятим скакав Михайлик. Не було б, кажуть, долі, та лихо помогло: він зразу надумав, що робити...