Ой хлопці! Це ж оті козаки на суд ідуть! — зашепотів Карно, відразу забувши про Дніпро.— У курінного були, в судді були. А це вже, мабуть, до кошового. Гайда, побачимо!

А не проженуть?

Проженуть, то й проженуть.

Проте школярам таки пощастило втиснутися в глиняний будиночок кошового слідом за юрбою.

Низько вклонившись, два козаки підійшли до столу, за яким сидів Бородавка, поклали калачі, поставили пляшки з горілкою.

Чолом, батьку! Кланяємось тобі хлібом-сіллю!

Чолом, панове молодці! Спасибі за хліб, за сіль! — стримано відповів кошовий.— А яка ваша справа?

Обидва відразу почервоніли до самих чубів, вовком глянули один на одного. Але замість них заговорив суддя:

Се, батьку, з Самарської паланки, з Вовчого хутора козаки-гречкосії, сусіди: Тиміш Мовчун та Пилип Задирака. Прийшли позиватись,

За що позов?

Розсуди, батьку! — враз загомоніли обидва, але Бородавка опустив важкенного кулака на стіл.

Ану, тихо! Звичаю не знаєте! Хай суддя каже!

Мов нічого не сталося, суддя вів далі:

Вчинено позов у тому, що вищеречений Пилип Задирака зайняв Мовчунових п’ять корів у спашу...

І лошицю! — тонким голосом докинув Мовчун, ще дужче наливаючись кров’ю.

Із лошицею... і трима гвалтом оному Мовчунові не повертаючи...

Бо він, вражий син, за спаш не дає! — вперто прогудів Задирака.

І не дам, хоч лусни! — знову верескнув Мовчун.— Де ж таке в світі чувано? За спаш — півтора злотих!

А ви, панове молодці, в полковника свого у па- ланці були? — стримуючи себе, спитав кошовий.

Були.

Що ж він вам присудив?

Присудив пан полковник Глоба,— далі, наче пописаному, став вичитувати суддя,— щоб Мовчун Задираці злотого за спаш заплатив, а вищеречений Задирака повернув Мовчунові п’ять корів із лошицею. Леч 1 Задирака й Мовчун тим не вдовольнилися і вдалися на Січ, щоб курінний отаман їх розсудив.

Однаково менш як півтора злотих за спаш не візьму! — мотнув головою Задирака. — Цілісінький лан озимини бісова худоба витолочила.

Тут уже обличчя кошового почало набрякати кров’ю.

А твоя яка рада, пане отамане? — вдався до курінного.

Добре пан полковник розсудив.

А твоя, пане суддя?

І моя така рада.

Ану, кажи, Мовчуне: будеш платить?

Та воно, батьку... як півзлотого — заплачу. А злотого — це ще й багато...

А я худоби не поверну.

Ну, то я ж вас помирю зараз, бісові діти! — гримнув Бородавка, вже не стримуючи гніву.— Будете знати, як нам голову морочить отаким паскудством! А гукніть там, хлопці, кого треба! — кивнув джурам.

На порозі стали два здоровані з оберемком київ.

Козаки почухали потилиці, перезирнулись.

'Леч (слов.) — але.

То я, батьку, вже той... ніби й згоден...— ніяково пробубонів Задирака.— Хай уже платить, скільки там присудили, коли таке діло.

Авжеж, авжеж, заплачу! — поспіхом притакнув Мовчун.— Звісна річ, присудили — треба платити!

Е, ні, було б зразу такої співать! — махнув рукою кошовий.— Ану, всипте їм, братчики, по п’ятдесят київ, щоб наперед не брикали!

Не чекаючи, що буде далі, Михайлик прожогом шугнув у двері. Він не міг дивитись, як б’ють, хоч бачив не раз,— на Січі карали суворо. Козака, котрий украв щось, в’язали на майдані до стовпа, клали поруч киї, ставили цебро з горілкою. Кожен, хто минав стовп, вихиливши коряк горілки, одважував прив’язаному києм по спині. Не кожен витримував цю кару.

Боячись, що почує крик і стогін, Михайлик так біг* що Карпо з Василем ледве наздогнали його коло земляного валу.

Ти чого втік?

Того, що втік. Били їх?

Не били. Як почали проситися, як почали — кошовий пустив. Удруге, каже, не приходьте: отоді вже не помилую!

Крізь прочинену браму, обабіч якої виглядали з бійниць невеликі гармати, хлопці збігли вниз, до Дніпра.

І враз зупинились, примовкли. Ліворуч, скільки оком скинути, курили над водою димки багать. Кипіла смола в казанах, стукотіли дерев’яні молотки: весь берег був укритий байдаками. Козаки шпаклювали їх клоччям, заливали смолою, в’язали з обох боків оберемки сухого очерету, щоб тримав байдака на воді. Де ж узялося стільки човнів? Коли Сагайдачний спалив старі, на березі не лишилось нічого.

Школярам розбіглися очі; вони переступали з ноги на ногу, мов застояні лошата, не знаючи, куди гайнути.

З усіх горбів поспішали в Дніпро квапливі струмки й струмочки — бігли, стрибали по камінцях, наче боялися спізнитись. Чорні вільхи при березі вкрилися жовтавими хробачками цвіту; над ними уже гули зголоднілі за зиму бджоли. Теплий вітер збивав із вільх пилок, ніс хмаркою, притрушував воду.

Пахло так, що голова наморочилась: смолою, димком, талою землею, водою, першим весняним цвітом.