Цілу ніч пролежав з розплющеними очима, слухаючи, як сонно дихають хлопці й наче в бочку лунко хропе дяк. А як почало сіріти у віконечках, звівся, вхопив наготованого звечора клумачка, запхнув у нього пошиті Юсуфом нові чобітки, що їх узував учора до церкви, намацав шаблю й лук, що завжди лежали в узголів’ї, і, ступаючи нечутно, як кішка, вимкнувся на подвір’я.

Ще ледь-ледь розвиднялося; туман з Дніпра вкутував усе вологою рядниною. У сірому тумані по всій Січі різноголосо перегукувалися півні — провіщали світанок. У кожному курені був свій півень; був і в них у школі, та голодні хлопці з’їли взимку.

Михайлик затамував подих, прислухався, чи не чути шамотні позаду — й щодуху кинувся бігти. Босі ноги самі вгадували дорогу, не чули болю, коли в п’яти кололи камінці, не чули мокрого холоду, коли з розгону ляпотіли по калюжах.

Він перебіг порожній, сонний майдан, помчав униз, до січової брами, і враз шугнув за ріг якоїсь халабуди, причаївся. Од брами долинули голоси: то вартові перемовлялися між собою. Тут, у дерев’яних сторожових вежах, день і ніч стояла варта, пильнувала, хто йде, хто виходить,— на Січі завжди стереглися ворожого нападу.

Годі було й думати проскочити на берег нишком, до того ж брама була замкнена до ранку.

На щастя, десь од базару зарипіли вози — певне, виїжджала чумацька валка.

Дякуючи їй у думці, Михайлик почекав, поки під’їхала до брами перша мажа й басовитий голос гукнув: «Свої! Свої! Пропускайте, хлопці!»

У відповідь зарипіла хвіртка: певне, вартовий вийшов глянути, хто їде. Вищали колеса маж, ляскали довгі чумацькі пуги, гарчали собаки, що бігли за ма- жами. Сонні, хрипкі голоси підохочували волів: «Ану, гей, Рябий!», «Гей, Шутий!» Десь на передній мажі пронизливо закукурікав півень.

Одне слово, знявся такий гармидер, що Михайлик безбоязно рушив до брами.

Ніхто й не помітив, як він проскочив у хвіртку й чкурнув берегом попід деревами.

Хоч сонце ще тільки намірялося сходити, дід Іван вже порався коло вогнища. Без великого дива вислухав, що, заникуючись, пробурмотів Михайлик. Вийняв люльку з рота, кивнув головою.

До батька, кажеш? А дяк не шукатиме?

Михайлик не вмів брехати.

Та вже ж, мабуть, шукатимуть. Без того не обійдеться. Та я однаково втечу, хоч би там що. Батько ж на хуторі... Хворі лежать...

А ти звідки знаєш? Переказували тобі?

Михайлик уперто мотнув головою:

Знаю...

Дід — добра душа — не став розпитувати далі.

Витяг з казана половину вареного сома, шматок дав Михайликові, решту загорнув у полотняну ганчірку, разом із щіпкою грудкуватої чорної солі,— йому на дорогу.

Як я тебе на той берег перевезу — не заблудиш, до степу втрапиш?

Може, якось і втраплю. Ми з батьком завжди вище човном переїздили. Тамечки, де переправа. Тільки ж тудою, мабуть, не треба...

Гаразд, я тебе сам проведу.

І ледве зійшло сонце, повіз Михайлика човном на той берег, у Великий Луг, у плавні. Тут плуталися одні з одними набряклі весняною повінню дніпрові протоки й рукави, в які ще бігли десятки степових річок і струмків. Між ними купали у воді замулене віття старі верби, берести, осокори й стояв підшитий оситнягом високий, як мур, сухий очерет, де вовтузилося, крякало, пищало, гелготіло, висвистувало незліченне водяне птаство.

Михайлик одразу побачив, що не втрапив би тут сам ніколи в світі. Проте дід Іван раз у раз показував йому то на якусь притоплену гать з гілля й очерету, то на товсте дерево, зрубане кимось і перекинуте з берега на берег. Сам він — дарма що однорукий — вигрібав одним весельцем на диво спритно, перепливав з рукава в протоку, з протоки в мілке, поросле верболозами озерце, не згірш од тих качок і крижнів, що пірнали у воду близенько од його весла, кумедно задираючи вгору синьо-зелені й рябі хвостики.

Голова обертом ішла од цієї плавби, од зрадливих очеретів, що виростали з води просто на очах, заступали, плутали дорогу, хоч дід якось завжди протискувався поміж ними своїм вертким, видовбаним з липи човником.

Правду казали, що Великий Луг Січ стереже: вже кілька разів турецькі сотні, намагаючись пробитися човнами на Січ, гинули в цих хащах. Недурно ж козаки тут ховали од ворожого ока свої чайки й навіть військовий скарб — золоті гроші й зливки золота, насипані у величезні глеки й горщики й утоплені в потайних місцях.

Через те очерети жартома звали на Січі «Козацькою скарбницею».

Але Михайлик мовчав, не розпитував нічого. Сидів," скоцюрбившись у човні, вихлюпував корячком воду, що підступала до змерзлих, підкорчених ніг. Дід Іван часом поглядав на нього, моргав бровою: «Не журись, козаче: ще мед питимеш!»

І справді, клятущі очерети раптом розступилися, одкривши мілке, широке плесо. Човен став грузнути в мулі. Дід помацав дно веслом, підкачав шаровари й скочив просто в мул, за ним — Михайлик. Обидва побрели по грузькій холодній твані, тягнучи за собою човна. Дно почало тверднути, в обличчя, пробившись між деревами, війнув теплий луговий вітер. Дід припнув човна до верби, повів Михайлика прибережними хащами, хоч той і відмагався, що тепер уже сам знайде дорогу.