Проте зараз вітер-горішняк віяв рівно, на бурю наче не скидалося. Братчики заходились обідати: хто гриз тараню з сухарем, хто сьорбав соломаху, розколотивши підсмажене борошно з водою.

І враз усі покинули їсти: з правого боку замаячив удалині корабель. Спершу ледь помітний, як тінь, він зростав край неба дедалі швидше, ішов хутко,— мабуть, на веслах. Бородавка глянув у прозорну трубу, що висіла в нього на поясі, й потемнів: на щоглі зеленою латкою майорів турецький стяг.

Мов у степу, покотилося понад морем козацьке «пугу-пугу». Хорунжий Міняйло, здоровий, як дуб, став, ухопившись за щоглу, замахав корогвою.

У відповідь замахали з найближчого байдака, з другого... з десятого... Усі човни попливли до отаманського, зупинились, хитаючись на хвилях. Сонце світило на засмаглі мокрі обличчя, на темноверхі шапки: в поході козаки стереглися, не вдягали кольористих шапок та жупанів, навіть дула мушкетів змочували розсолом, щоб не грали на сонці.

Міняйло, що мав голос, як козацька сурма, прогудів наказ у стулені трубкою долоні — байдаки хутко розбились двома ключами. Менший — п’ять байдаків — поплив назустріч ворожому кораблеві, більший — на чолі з отаманом, звернув ліворуч.

Михайлик, зблідлий, похололий, вчепився за облавок — аж пальці защеміли. Байдаки мчали, мов якийсь казковий Гонивітер-Крутивус дмухав їм услід: от уже ледве можна вловити помахи весел, тоненьку, мов шпичка, щоглу, яка пірнає серед хвиль...

Нема... Щезла...

На кораблі, мабуть, одразу запримітили козацькі човни: він звернув, поплив швидше. От над ним знялася хмара диму, розкотився далекий грім — ударили гармати.

Бородавка міцніше притис трубку, на вилицях забігали жовна.

Ні! Пішло ядро мимо! Стовп води знявсь над морем. Байдаки розсипалися навсібіч, мов гуси, ще додали ходу.

Знову вдарило з корабля: не одна гармата—кілька.

Обличчя кошового сіпнулось: козаки, що стежили за ним, похмуро перезирнулися: оце вже не минуло! Хто ж то впав з розтрощеного байдака, зчервонивши кров’ю хвилі, хто пливе, розтерзаний, покалічений, змагається із смертю? Не взнаєш — не видко...

Ще і ще розкотились постріли, тягнучи за душу.

І враз Бородавка опустив руку з трубкою, зітхнув на повні груди.

Допливли хлопці!

Михайлик розтулив закляклі, збілілі пальці. Ох, що там діється зараз! Підпливли козаки, вчепилися гаками за облавки, сипнули на корабель — і закипіла, завирувала січа.

А на лавах, коло весел, брязкотять кайданами невільники, чорні, висхлі... Здіймають руки, волають-го- лосять, щоб бігли до них, розбивали кайдани. Братчики, ріднесенькі, не баріться, рятуйте швидше! Уже сили немає терпіти!..

Зненацька покрик прокотився над байдаками: над кораблем схопилася чорна хмара диму. Важко гримнули вибухи — один, другий... Корабель удалині почав тонути.

Поволі, знехотя поринав у воду, сідав, занурювався глибше й глибше. От уже тільки щогли стримлять з води. Ще трохи — й вони зникли.

Зблідлий Бородавка не відривав трубки від ока. Що ж сталося? Невже якийсь турок, побачивши, що рятунку нема, пожбурив з одчаю вогонь у бочку з порохом: хай гине й корабель, і козаки, що напали на нього? Так воно, певне, і є!

Та невже всіх братчиків повбивало: не врятувався ніхто?! Хоч як ворожи — не вгадаєш...

І враз напружений зір вловив на погибельнім місці якийсь рух. Дві тоненькі шпички-щогли затанцювали, закружеляли навколо. Певне, таки вціліли два човни, й козаки плавали зараз у бурунах, витягали з води, хто лишився живий. Не дуже їх, мабуть, було багато; от уже щогли стали віддалятися й наче розтали, загубилися в просторі...

Назад, до своїх, козаки не повернулися, попливли, куди їм сказав кошовий.

Бородавка важко опустився на лаву. Ще тільки похід почався, а двох сотень братчиків як не бувало.

Його наче придушило тягарем. Сидів, понурившись, мовчки дивився собі під ноги.

Понурилися й запорожці.

Шкода хлопців! — перший прогудів Степан.— А проте смерть дорогу знайде. Аби пам’ять була...

Степан казав те, що в кожного було на думці. На утлій волосинці висіло козацьке життя, але козаки не боялися смерті, кепкували з неї, може, тому, що вона завжди стояла в них за плечима.

Усі заворушилися, загомоніли. Веслярі дужче налягали на весла, бо вітер став ущухати, вже подихав ледве-ледве.

Михайлик раптом згадав — обдер три здорові тарані, набрав у пазуху сухарів з бочки й, хапаючись однією рукою за козацькі плечі, став пробиратися до Бородавки.

Ось... Ви ж не їли...

Той кивнув, узяв їжу, не дивлячись, став обгризати суху рибину, все так само міркуючи про своє.

Михайликові раптом подумалось, що в кожного є лихо,— пече, сушить серце. Он і кошовому не дає спочину: наказало зломити королівську заборону, погнало в трудний похід.