– -- Дівчатка, а що це у вас, такий сумний вигляд.
– -- спитав Карол заглянувши до них у каюту.

– -- Негода, тату.
– -- у розпачі пояснила Федія.
– -- Капітан сказав, що ми не зможемо наблизитись до берега!

– -- Соромно доню.
– -- вдавано сердито сказав Карол.

– -- Що, «соромно»?
– -- не зрозуміла його дочка.

– -- Соромно забувати, що твій батько чарівник.

Дівчата запищали від радості і повисли в нього на шиї.

– -- То ми, не чикатимемо, поки корабель пристане?
– -- спитала Севіла.

– -- Звісно не чикатимемо. Ходімо в каюту до Теймура, і разом вирушимо до замку.

З берега, зустрічаючі побачили, як від корабля відділилися чотири маленькі зірочки і перелетіли до замку.

– -- Це наші!
– -- першою здогадалась Мілена.
– -- Швидше біжімо додому.

– -- О Боги. В мене серце стане від хвилювання, і цієї біготні.
– -- скаржилась Тума, та все ж, не відставала від подруги.

Від прислуги жінки дізналися, що їхні рідні в кімнаті у Орнагула. Мілена і Тума увірвалися туди наче вихор, забувши що старому потрібен спокій. І одразу ж розгублено зупинилися на порозі. Поряд з ліжком старого вчителя стояли їхні чоловіки з двома дорослими дівчатами. В кімнаті запанувала мертва тиша. Нарешті Карол (на його думку) знайшов потрібні слова:

– -- Ну, ось. Ми виконали свою обіцянку і повернули наших дітей додому.

– -- Вони вже виросли?
– -- розгублено запитала Мілена.

Вона підійшла до доньки і взяла її за руку.

– -- Яка ж ти гарна, моя маленька. В тебе такі ж сумні і глибокі очі як у татка, і волосся таке ж саме.
– -- здавалося жінка боялася якимось необережним словом відштовхнути від себе доньку.

Мілена усвідомлювала, що перед нею хоч і рідна, та зовсім незнайома людина. І з цією людиною ще потрібно познайомитись і потоваришувати. Та Федія була іншої думки. Вона стрімко обійняла матір і сильно притислась до її грудей.

– -- Матусенько, я так довго чикала нашої зустрічі! Я знаю що ти найкраща мама у світі!

І крига скресла. Севіла теж обійнялася з матір’ю. приміщення одразу ожило, і наповнилося веселим гомоном і сміхом. Посміхався і старий Орнагул. Карол присів біля нього і обережно обійняв.

– -- Я просив Богів, щоб вони не поспішали мене забирати, і дали змогу побачити вас ще раз.
– -- шепотів старий чарівник.
– -- Нарешті вся родина в зборі. Я спокійно можу відправлятися у вічність. В цьому світі я виконав своє призначення. А в тебе мій хлопчику поки що все тільки починається. І перший учень в тебе вже є, це твоя дитина.

– -- Так.
– -- похитав головою чарівник.
– -- Я спробую наслідувати вас, і навчити тому, чого навчили і Ви мене.

– -- Навчи… Та в тебе небагато часу. --- з цим останнім словом з Орнагула вийшов і останній подих.

– -- Його серце не витримало радості.
– -- склавши висохлі учителеві руки по верх покривала, мовив чарівник.

– -- Твій учитель був дуже старий?
– -- спитала Федія.

– -- Так. Дуже. Навіть порахувати важко.
– -- відповів Карол.

– -- Ти теж стільки ж проживеш?

– -- Ні. В мене буде звичайне людське життя, як і у твоєї мами.
– -- пояснив чарівник.

– -- Чому? Ти ж теж маг!

– -- Я обов’язково це тобі поясню, але не сьогодні. Потрібно сповістити всіх, хто знав Орнагула, що він помер, і з честю провести його в вічність.

Атмосфера замку була переповнена смутком і радістю. Смутком за втратою дорогої людини, і радістю повернення дітей. Всі, хто приїхав в цей час в замок, висловлювали господарям і співчуття, і вітали з перемогою над Магрою і поверненням дівчат.

– -- Я завжди вірив, що старий не помилився вгледівши в тобі обраного. Ти зміг здолати зло, що тиранило нас так довго.
– -- потис руку другові Каху.

Він як і решта вісім учнів Орнагула явився до замку, аби віддати останню шану вчителю.

– -- Це зробив не я, а Федія і Севіла.
– -- заперечив молодий чарівник.

– -- Якби не ти, її і на світі б не було. Як ти гадаєш, чому камінь з інструкцією, був схований саме на Планеті мертвих?
– -- запитав дев’ятий учень, і сам же відповів: --- Та тому, все так і повинно було статися. Магра не врахувала сили Вартохара. Він вмів мандрувати в часі і далеко вперед, і повертатися в минуле. У свій час він знав все. Він створив всі ті чарівні речі, щоб ти, з їх допомогою і здолав Магру. В тебе багатий потенціал, і якби не твоя дочка, ти б досяг величі і сили першого мага --- Вартохара.

– -- А що зі мною не так ?
– -- почувся за їхніми спинами голос Федії.

Дівчина ненароком почула розмову дорослих, бо прийшла погукати їх на обід.

– -- Все чудово, доню. Я давно мав стобою поговорити, та все не випадала нагода. --- обійняв Карол за плечі Федію.
– -- Давай присядемо і побалакаємо.

– -- Тоді, я вам не заважатиму.
– -- чемно вклонився Каху, і вийшов.

Чарівник з дочкою сіли один напроти одного.

– -- Розумієш…--- нерішуче почав своє пояснення Карол.
– -- … чарівники ніколи не одружувались. Я перший хто порушив це правило. Мене попереджали про наслідки. Та я дуже кохаю твою маму, тому не зважив на це. І зовсім не жалкую, бо в нас народилась чудова донечка. Обставини склалися так, що ми тебе не виховували. Та твоя внутрішня сила сама направила тебе на вірний шлях, і я пишаюся тобою.