– -- Не кажи про мертвих погано. Лазар захищав таємницю.
– -- вступився за покійного Карол.
– -- Просто швидше ворушись.

Вже чутно було брязкіт обладунків охоронців, коли втікачі залізли у вузьку нору, що вела до найбільшої таємниці Магри. Карол створив сяючу сферу, яка пливла в повітрі попереду, і освітлювала їхній шлях. Друзі поспішали. Вони розуміли, що переслідувачі знайдуть їхні сліди і нору, в яку вони спустилися. Кожна мить була на рахунку, і вони їх не марнували. Та тунелі петляли під землею, і невідомо коли і де вони скінчаться, чи взагалі кудись виведуть. Пройшло багато часу від тоді, як тут проходив Лазар. Проходи могли зруйнуватися і перекрити дорогу до каменю. Або сам камінь чарівника міг бути дуже далеко, адже каменяр блукав дуже довго. Та все ж, друзі не втрачали надію, і вперто просувалися вперед. Вони то ішли в повний зріст, то майже повзли, пробиваючись у вузькі розщілини. Карол весь час прислухався, чи немає бува переслідування. За ними слідом ніхто не ішов. Та ось вони потрапили у невелику печеру. З усього було видно, що створена вона руками шахтарів. Навколо валялися шматки породи, а посередині великий, прямокутної форми, камінь.

– -- Мабуть це те, ради чого ми сюди прийшли.
– -- зробив висновок Карол.

Чарівник протер рукавом поверхню брили, і знайшов на ній лише дві круглих заглибини, і відтиски двох людських долонь.

– -- Дивно, і що це може означати? Тут немає жодного надпису!

– -- Зачекай! Мабуть не все так просто.
– -- заспокоїла друга, Хета.
– -- Пам’ятаєш, коли ми тільки вирушали в Далмарію, Аммана попросила мене передати свій амулет Севілі.

– -- Так. Що з того?

– -- Подивись, тут дві заглибини, по розміру вони якраз підходять для наших амулетів. Можливо треба їх туди вставити?

– -- Мабуть ти права. Треба спробувати.

Жриця і чарівник зняли свої амулети і вклали в заглибини. Камінь засяяв внутрішнім світлом. Та ніякі надписів все ще не було.

– -- Тепер мабуть потрібно притулити ще до каменю і наші долоні.
– -- здогадався чарівник.

Так і зробили. Марно.

– -- Та що ж це таке?
– -- розгублено зітхнув Теймур.

– -- Почекайте.
– -- вмішалась у розмову Наріта.
– -- Ви сказали, що оберіг Хети, повинен був бути у Севіли?

– -- Так.
– -- підтвердив Карол.

– -- А свій оберіг, чарівнику, ти часом не дарував Федії?

– -- Як ти здогадалась?

– -- Я згадала сон, про який розповідала Федія. Нехай до каменю свої долоні притиснуть дівчата.
– -- запропонувала няня.

– -- Нехай спробують.

Севіла і Федія поклали свої руки на відтиски. Якусь мить нічого не відбувалось. Та ось на сяючий поверхні став проявлятися напис, і Карол почав його читати:

– -- Коли живе себе не пошкодує.

Коли зло, що живиться мертвим, скуштує живе.

То живе, навіки, знищить зло.

– -- І що, все це, означає?
– -- не зрозумів Теймур.

Та мабуть і всі інші, так само. Дівчата зняли свої долоні з каменю. Напис зник. Карол витяг обереги. Амулет сонця він повернув Хеті, а свій простяг дочці.

– -- Візьми. Він вже давно твій. Якби за певних обставин, він не був з тебе знятий, то ми б ніколи не розлучилися з тобою. Але тоді б загинула Севіла і її мама. Цей оберіг врятував їм життя. Надінь його. Тепер він оберігатиме тебе.

Федія наділа прикрасу, і з вдячністю посміхнулася батькові.

– -- Ти, теж не залишишся без подарунку.
– -- Звернулася Хета до Севіли. Я обіцяла Богині Краси віддати цей амулет тобі, і я виконую свою обіцянку.

Жриця, наділа оберіг дівчині на шию.

– -- Життя разом, зробило вас сестрами. То нехай ці обереги, зблизять і ваш дух, вашу силу в єдине ціле. Як колись допомогли нам.
– -- побажала Хета.

Дівчина з вдячністю потисла їй руки.

– -- Це вперше, хтось незнайомий, так піклується про нас. Тепер я розумію, що означає бути рідними духом.

Та цю зворушливу сцену, перервав Тевій.

– -- Як тепер, ми з відси виберемось? Знову плутати підземеллям?
– -- спитав він.

– -- Думаю не прийдеться.
– -- посміхнувся Карол.
– -- Якщо Федія і Севіла мені допоможуть, то ми за мить будемо на зовні.

– -- Чим же ми, зможемо допомогти?
– -- запитала Севіла.

– -- Федія моя дочка, тому від природи має здібності мага. Потім на вас надіті чарівні амулети, вони теж додадуть нам сили. То візьмемось всі за руки, і уявимо місце, де ми знайшли вхід до шахти.

Втікачі з’єднавши руки, утворили коло.

– -- Тепер всі думаємо про місце де нам потрібно опинитись.
– -- наказав Карол.

Та не встигли втікачі опинитися у скам'янілому лісі, як на них накинулися охоронці, що очікували у засідці їхнього повернення. Чарівника вдарили ззаду чимось важким і він втратив свідомість.

Коли Карол отямився, то зрозумів, що він зв’язаний і знаходиться в якомусь темному приміщенні.

– -- Тут хтось є?
– -- запитав він.

– -- Ми всі тут.
– -- відповіла йому Федія, вона підсунулась до батька і притулилась до нього плечем.