— Не думаю, що їй сподобалося тут, та й саме життя, — всміхнулася у відповідь Меґі. «Як він постарів! Стрункий та гнучкий, як і завжди, але безмірно постарілий». Вона повернула голову до Енн та Людді й простягнула їм другу руку. — Мої любі добрі друзі! Що б я робила без вас? Від Люка нічого не чути?

— Прийшла телеграма, де він повідомляє, що надто зайнятий, щоб приїхати, але бажає тобі всього найкращого.

— І на тому спасибі, — прокоментувала Меґі.

Енн швидко нахилилася і цьомкнула її у щоку.

— Ми залишимо тебе наодинці з архієпископом, люба, щоб ви змогли поговорити. А поговорити у вас, безсумнівно, є про що. — Спершись на руку Людді, Енн пригрозила пальцем медсестрі, яка витріщилася на священика, немов не вірячи своїм очам. — Ходімо, Нетті, поп’єш із нами чаю. Його милість дасть тобі знати, якщо ти знадобишся Меґі.

— Як же ти збираєшся назвати свою галасливу доньку? — спитав він, коли двері зачинилися, і вони залишилися удвох.

— Джастиною.

— Дуже добре ім’я, але чому ти вибрала саме його?

— Десь вичитала, і воно мені сподобалося.

— Вона що, не потрібна тобі, Меґі?

Її обличчя зіщулилося і перетворилося на суцільні очі — ніжні, сповнені якогось загадкового світла, не було в них ненависті, але любові теж не було.

— Та, мабуть, потрібна. Так, таки потрібна. Бо я багато хитрувала для того, щоб її зачати. Та коли я її носила, я нічого до неї не відчувала, відчувала тільки те, що я їй не потрібна. Здається мені, що Джастина ніколи не буде ані моєю, ані Люковою, ані нічиєю. У мене таке передчуття, що вона завжди належатиме сама собі.

— Я мушу їхати, Меґі, — тихо й ніжно мовив він.

Її очі стали яскравішими, а їх вираз — жорстким, рот скривився неприємною гримасою.

— Я так і знала! Смішно, еге ж? Чомусь чоловіки мого життя розбігаються шпаринами, мов таргани.

Він поморщився.

— Не злися, Меґі. Мені буде нестерпно покидати тебе і згадувати саме такою. Що б не сталося з тобою в минулому, ти завжди зберігала доброту і скромність, і саме ці твої якості є для мене найдорожчими. Не змінюйся, не ставай жорсткою і жорстокою через те, що сталося. Знаю, жахливо усвідомлювати, що Люку все байдуже, тому він навіть не приїхав. Але не треба змінюватися нагірше. Інакше ти більше не будеш моєю Меґі.

Та вона поглянула на священика так, немов відчувала до нього щось схоже на ненависть.

— О, Ральфе, припини, благаю! Я не твоя Меґі й ніколи не була! Ти не схотів мене, ти підштовхнув мене до нього, до Люка. Ти що, вважаєш мене святою, черницею, чи як? Але я не така! Я звичайна людина, і ти зруйнував мені життя! Всі ці роки я кохала тебе, хотіла тебе забути, а потім вийшла заміж за чоловіка, трохи схожого на тебе, а він теж мене не хоче, я йому не потрібна. Невже це забагато — очікувати від чоловіка, що будеш йому потрібного та жаданою?

Вона розридалася, але швидко взяла себе в руки; на її обличчі проявилися тоненькі зморщечки болю, яких він ніколи раніше не бачив; він знав, що такі зморшки не розгладжуються добрим відпочинком та поліпшенням здоров’я.

— Люк — не лихий чоловік, і навіть не скажу, що він несимпатичний, — продовжила вона. — Просто чоловік. Ви всі однакові — великі волохаті нічні метелики, що розбиваються, коли бездумно летять на обманливий вогонь по той бік скла настільки прозорого, що ваші очі його не помічають. А коли ви таки примудряєтесь оминути скло і проскочити до вогню, то падаєте додолу обсмалені й мертві. А там, у нічній прохолоді, є і харчі, і кохання, і дитинчата-метелики, яких треба ростити. Але чи бачите ви це? Чи потрібно це вам? Ні! Знову й знову кидаєтеся на вогонь, б’єтесь об скло до безтямності аж поки загинете, згорівши в тому вогні!

Ральф де Брикасар не знав, що відповісти, бо цієї грані її особистості він іще ніколи не бачив. Завжди він бачив її після жахливого лиха, яке її спіткало, чи коли всі покинули її? Меґі — і таке каже?! Він ледь чув її, страшенно засмучений і стривожений тим, що вона промовляє такі речі, й тому не збагнув, що ці слова — свідчення її самотності й почуття провини.

— Ти пам’ятаєш троянду, яку подарувала мені тієї ночі, коли я поїхав із Дрогеди?

— Так, пам’ятаю. — Її голос втратив життєвість, в очах згасло жорстке світло. І тепер вони дивилися на нього, наче душа без надії, позбавлена всякого виразу, оскляніла, як і у її матері.

— Вона й досі у мене, в моєму молитовнику. І щоразу, коли я бачу троянду такого кольору, я згадую тебе, Меґі. Я кохаю тебе. Ти моя троянда, найдорогоцінніший людський образ та думка мого життя.

І знову опустилися куточки її рота, знову в очах спалахнула лють із відтінком ненависті.

— Образ, думка! Людський образ і думка! Так, саме так — це все, чим я для тебе є. Ти романтик, замріяний телепень, Ральфе де Брикасар! Ти маєш не більше уявлення про життя, аніж отой метелик, із яким я тебе порівняла! Не дивно, що ти став священиком! А якби ти був простим чоловіком, то впоратися з грубими реаліями життя тобі було б так само не до снаги, як і простому чоловікові Люку! Кажеш, ти кохаєш мене, але ти поняття не маєш, що таке кохання; ти вимовляєш слова, які колись завчив, бо їх звучання видалося тобі красивим! Мене вбиває ось яка думка; як же ж це вам, чоловікам, досі не вдалося взагалі спекатися нас, жінок, а цього вам страх як хочеться, еге ж? Чому б вам не женитися один на одному?! Ви були б божественно щасливі!