Від інтонації, з якою місіс Сміт звернулася до нього, сон з отця Ральфа як вітром здуло. Він широко розкрив очі.

— Що сталося, місіс Сміт?

— Та… місіс Карсон, отче. Вона померла.

Погляд на годинник засвідчив кільканадцять хвилин на сьому вечора. З важкою головою, що паморочилася від отупливого заціпеніння через страшну денну спеку, він насилу вибрався з піжами, вдягнув на себе звичне священицьке вбрання, накинув на плечі вузьку пурпурову столу, взяв олію для соборування, святу воду, великий срібний хрест і чотки зі слонячої кістки. Він ані на секунду не засумнівався в правдивості повідомлення місіс Сміт; він вірив, що павучиха померла. Невже вона щось проковтнула? Якщо так, то й Бог із нею, в кімнаті слідів отрути не було, та й лікар з упевненістю не зможе засвідчити отруєння. Особливого сенсу застосовувати олію для соборування отець Ральф не бачив. Та цю процедуру треба було здійснити. Якщо він відмовиться це робити, неодмінно буде розтин трупа і всілякі ускладнення. Однак його небажання не мало жодного стосунку до раптової підозри про самогубство: покладання священних речей на труп Мері Карсон здавалося йому непристойним.

Вона була мертва, як колода, померла через кільканадцять хвилин після того, як зайшла до себе, і відтоді минуло добрячих п’ятнадцять годин. Повітря у кімнаті з міцно зачиненими вікнами було вологим від великих пласких каструль із водою; їх, за наполяганням Мері Карсон, порозставляли по всіх кутках, щоб шкіра господині зволожувалася і мала молодий вигляд. У повітрі чувся якийсь дивний шум; на мить отетеріло замислившись, священик здогадався, що то гудіння мух. Їх була ціла хмара, вони дзижчали і несамовито копошилися, поїдаючи померлу, спаровуючись на ній, відкладаючи в неї свої яйця.

— Заради Бога, місіс Сміт, порозчиняйте вікна! — аж задихнувся він, із блідим обличчям наблизившись до ліжка.

Трупне заціпеніння відпустило її, і вона знову обм’якла, причому якось огидно. Її широко розкриті очі вкривалися цятками, тонкі губи почорніли, і повсюди на ній були мухи. Довелося йому попрохати місіс Сміт відганяти їх, поки він здійснював над померлою обряд соборування, бурмочучи древні латинські проповіді. Який фарс, будь вона проклята! А як вона смердить, Господи! Гірше за будь-яку здохлу конячину на зеленій траві пасовиська. Він і за життя внутрішньо здригався від дотику до неї, а тепер — і поготів. Особливо до отих засиджених мухами мертвих губ. За кілька годин вона перетвориться на купу хробаків.

Нарешті він скінчив і випростувався.

— Місіс Сміт, ідіть негайно до пана Клірі й скажіть йому, заради Бога, щоби хлопці негайно майстрували домовину. Часу на те, щоб замовити її в Джилі, немає, бо небіжчиця гниє на наших очах. Господи милосердний, мене знудить. Я помиюся, а одяг залишу за дверима. Спаліть його, бо я вже не зможу вивітрити з нього трупний сморід.

Повернувшись до своєї кімнати і вдягнувши бриджі для верхової їзди та сорочку, бо не взяв із собою другої сутани, він згадав про лист та свою обіцянку. Пробило сьому вечора; він чув, як у тихій паніці метушилися служниці та тимчасові помічниці, прибираючи гармидер після гулянки і перетворюючи кімнату для прийомів на каплицю, щоб вона була готова до завтрашніх похоронів. Нічого не вдієш, йому доведеться цієї ночі їхати до Джилі за другою сутаною та вбранням для заупокійної служби. Декотрі речі він завжди брав із собою, вирушаючи до далекої ферми, ретельно розкладав їх по секціях своєї невеличкої валізи: святі дари на випадок народження, смерті, благословення, богослужіння, а також церковний одяг для відправлення служби, відповідної цієї пори року. Але отець Ральф був ірландцем, і брати з собою чорний жалобний одяг для заупокійної служби він не наважувався, щоб передчасно не накликати біду. Вдалині почувся голос Педді, але священик ще не був готовий із ним зустрітися, до того ж він знав, що місіс Сміт зробить всі необхідні розпорядження.

Сидячи біля вікна, він споглядав Дрогеду у світлі згасаючого сонця — золотисті евкаліпти-привиди, безліч червоних, рожевих та білих троянд у саду, якому призахідне сонце надало загального пурпурового відтінку; нарешті отець Ральф витягнув листа Мері Карсон зі своєї валізки і взяв його обома руками. Померла наполягала на тому, щоб він прочитав його до того, як поховає її, і десь у глибині його свідомості слабенький голосочок нашіптував, що він мусить прочитати листа негайно, не через кілька годин уночі, після того, як зустрінеться з Педді та Меґі, а саме тепер, до того, як він встигне побачити когось іще, окрім Мері Карсон.

Лист містив чотири аркуші паперу; священик роз’єднав їх і відразу ж побачив, що нижні два були її заповітом. А два верхні адресувалися йому.

«Мій любий Ральфе!

Ти вже побачив, що другий документ у цьому конверті є моїм заповітом. Я маю бездоганно складений заповіт, підписаний і завірений печаткою в офісі Гаррі Гоу в Джилі. Однак заповіт, вкладений у цей конверт, написаний набагато пізніше і тому, цілком природно, скасовує той, що зберігається у Гаррі.

Насправді я склала останній заповіт на днях, і його засвідчили Том та парканник, оскільки, як я розумію, свідку бенефіціара не дозволяється завіряти заповіт. Він є законним, попри той факт, що Гаррі не брав участі в його написанні. Запевняю тебе, жоден суд цієї країни не зможе скасувати його чинності.

Але чому ж я не вдалася до послуг Гаррі, якщо задумала змінити спосіб розпорядження моїми статками після моєї смерті? Все дуже просто, Ральфе. Я хотіла, щоб про існування цього заповіту не знала жодна жива душа, окрім нас із тобою. Примірник, який ти тримаєш у руках, є єдиним. Про це ніхто не знає і це є важливою складовою мого плану.

Пам’ятаєш оте місце в Євангелії, де сатана возніс нашого Господа Ісуса Христа на вершину гори і спокушав його усім світом? Як приємно мені знати, що я маю трохи сатанинської влади і тому здатна спокушати усім світом того, кого люблю (якщо ти сумніваєшся, що сатана любив Христа, то я ні). Міркування над твоєю дилемою істотно оживляли мої думки впродовж останніх років, і чим ближчою стає моя смертна година, тим більш захопливі картини малює моя уява.

Ти зрозумієш, про що йдеться, коли прочитаєш заповіт. Коли я горітиму в пеклі поза межами життя, в якому я наразі перебуваю, ти й досі залишатимешся у цьому житті, але горітимеш пекельним вогнем іще сильнішим за будь-який із придуманих Господом. О, мій Ральфе, як добре я вивчила тебе! До найменшої дрібниці. Що-що, а я завжди добре вміла завдавати страждань тим, кого я люблю. А ти — найбажаніша здобич, більша за мого любого покійного Майкла.

Коли ми вперше з тобою зустрілися, тобі захотілося привласнити Дрогеду й мої гроші, чи не так, Ральфе? На твою думку, в такий спосіб ти зміг би відновити свій високий статус священика. Але потім з’явилася Меґі, й ти викинув із голови початкову мету «обробляти» мене в потрібному тобі напрямку, правда ж? І я перетворилася на привід для відвідин Дрогеди, щоби побачитися з Меґі. Цікаво, зміг би ти так легко перебігти з одного боку на інший, якби достеменно знав, скільки насправді я вартую? І чи знаєш ти це тепер? Гадаю, що навіть близько не здогадуєшся. Так, мабуть, негоже жінці називати в заповіті точну суму своїх статків, тому я краще скажу тобі про це в листі, щоби ти, коли міркуватимеш, яке рішення ухвалити, мав всю необхідну для цього інформацію. Моє багатство оцінюється приблизно в тринадцять мільйонів фунтів плюс-мінус кілька сотень тисяч.