Глибокі зморшки з боків великого носа Мері Карсон стали ще глибшими, а очі трохи вирячилися.

— Ти ба, яка гонориста цяця!

Більше вона не приїздила, зате часто приїздила її економка, місіс Сміт, не раз повторюючи пораду Мері Карсон стосовно одягу.

— Послухайте-но, — якось сказала вона. — У моєму помешканні є швацька машинка, якою я ніколи не користуюся. Я накажу двом чорноробам принести її вам. Якщо вона мені знадобиться, то я сама до вас прийду. — Жінка поглянула на малого Гала, який весело борюкався на підлозі. — Мені подобається звук дитячих голосів, місіс Клірі.

Кожні півтора місяці з Джилленбоуна привозили підводою пошту — то був єдиний контакт із зовнішнім світом. У господарстві Дрогеда була вантажівка «форд», іще один спеціально перероблений «форд» із баком для води на кузові, легковик моделі «форд-Т» та лімузин «ролс-ройс», але, здавалося, ніхто не їздив ними до Джилі, окрім Мері Карсон, та й то нечасто. Сорок миль — то було далеко, як до Місяця.

Блуї Вільямс, що мав контракт на доставку пошти по району, витрачав півтора місяці на те, щоб охопити всю підвідомчу територію. Його плосковерху підводу з величезними десятифутовими колесами тягнула прекрасна запряга з дванадцяти ваговозів, і була вона завантажена всім тим, що замовляли далекі поселення. Окрім Королівської пошти він розвозив бакалію, бензин у бочках місткістю сорок чотири галони, мішки з зерном, коленкорові мішки з цукром та борошном, дерев’яні ящики з чаєм, мішки з картоплею, сільськогосподарські механізми, замовлені поштою цяцьки, одяг з ательє Ентоні Гордерна в Сіднеї та ще багато чого, що треба було везти з Джилі до сільських закутнів. Пересуваючись із гідною подиву швидкістю двадцять миль на день, він всюди був бажаним гостем; у нього вивідували новини та відомості про погоду в далеких краях, йому вручали пачки грошей, ретельно перемотані смужками паперу з нашкрябаними на них замовленнями на товари, які він мав придбати в Джилі, йому віддавали старанно виписані листи, які потрапляли до брезентового мішка з написом «Залізниця “Велика долина”, Королівська пошта».

Західніше Джилі були лише два населених пункти: ближній, Дрогеда, і дальній — Бугела. За Бугелою лежала територія, куди пошта доходила лише раз на півроку. Великою зигзагоподібною дугою підвода Блуї об’їжджала всі населені пункти на південному заході, заході та північному заході, а потім, повернувшись до Джилі, вирушала на схід, у коротшу подорож, бо місто Буру лежало лише за шістдесят миль на схід. Інколи він віз пасажирів, що сиділи поруч із ним на непокритому шкіряному сидінні; то були люди, які їхали в гості або у пошуках роботи; інколи він забирав пасажирів — людей, що поверталися з гостей, скотарів, служниць та чорноробів, які звільнилися, бо були невдоволені оплатою чи умовами роботи, зрідка возив і гувернанток. Орендарі та скватери пересувалися власними легковиками, але ті, хто на скватерів працював, залежали від Блуї — поштаря і перевізника товарів.

Отримавши поштою замовлені рулони матерії, Фіона засіла за позичену швацьку машинку і заходилася шити з легкої бавовни просторі плаття для себе та Меґі, легкі просторі штани для чоловіків, повзунки для Гала та фіранки на вікна. Бо й справді без товстої й обтислої спідньої білизни було прохолодніше.

Життя Меґі було одиноким, бо з хлопців у домі залишався тільки Стюарт. Джек та Г’юї виїжджали разом із батьком навчатися роботи скотаря, вони працювали помічниками, які називалися в цих краях кумедним словом джекару'. Стюарт не був таким компанійським, як Джек та Г’юї. Він жив у власному світі — тихий маленький хлопчик, який просиджував годинами, спостерігаючи за поведінкою юрби мурашок, замість того, щоб лазити по деревах. А от Меґі полюбляла це заняття і знаходила австралійські евкаліпти підходящими для цієї забави — такі нескінченно різноманітні за формою та складністю видряпування на них. Втім, часу для лазіння по деревах та споглядання мурах було обмаль. Бо Меґі та Стюарт тяжко працювали. Вони рубали й носили дрова, копали ями для сміття, поралися в городі та доглядали курей та свиней. Вони вчилися вбивати павуків та змій, хоча так і не розучилися їх боятися.

Кілька років поспіль дощів випадало більш-менш достатньо; рівень води у струмку був низький, а баки для дощової води заповнені майже наполовину. Трава виростала досить добра, але її не можна було назвати ані розкішною, ані соковитою.

— Схоже на те, що стане ще гірше, — похмуро зауважила Мері Карсон.

Але до справжньої засухи їм судилося пізнати повінь. У середині січня місцевість довкола Дрогеди зачепили південним краєм північно-західні мусони — надзвичайно сильні й тривалі вітри, що дули туди, куди їм заманеться. Інколи під принесені ними проливні дощі потрапляли тільки найдальші північні окраїни континенту, інколи ж вони мандрували в глиб провінції, змушуючи нещасних мешканців Сіднея терпіти вологе й спекотне літо. Того січня небо затягнули темні хмари, рвані вітром на мокрі ганчірки; пішов дощ, і не тихий лагідний дощик, а безперервна ревуча злива, якій не було видно кінця.

Їх завчасно попередили: приїхав Блуї Вільямс на своїй підводі, навантаженій вище звичайного та з дванадцятьма запасними ваговозами — він поспішав скінчити свій об’їзд до дощів, коли він не зможе безпечно обслуговувати населені пункти.

— Йдуть мусони, — сказав він, скручуючи цигарку, і показав батогом на пакунки з додатковими бакалійними товарами. — Річки Купер, Барку та Діамантіна течуть врівень із берегами, а струмок Розлив уже вийшов із берегів. Квінсленд уже на два фути під водою, і тамтешні бідолахи всіляко намагаються знайти хоч якесь підвищення чи бодай пагорбок, щоб загнати на нього овець.

Раптом вибухнула тиха паніка: тепер Педді з хлопцями ішачили як прокляті, переганяючи овець із нижніх вигонів подалі від струмка та ріки Барвон; заявився отець Ральф і, осідлавши свого коня, вирушив із Френком та зграєю найкращих собак до дальніх, іще не звільнених від овець, пасовиськ побіля Барвону, а Педді з двома скотарями, прихопивши з собою по хлопцю, подалися в інших напрямках.

Отець Ральф сам був прекрасним скотарем. їхав він на рудій кобилі, подарованій Мері Карсон, убраний у бездоганно скроєні буйволячі бриджі для верхової їзди, блискучі коричневі чоботи по коліно та сніжно-білу сорочку із рукавами, закоченими поверх дужих жилавих рук, та розстебнутим коміром, із-під якого виднілися гладенькі засмаглі груди. Френк, у мішкуватих старих штанях із саржі, перев’язаних кенгуровими нацюцюрниками, та в сірій фланелевій майці, відчував себе поруч із ним бідним родичем. «А я і є бідний родич», — із кривою посмішкою подумав Френк, проводжаючи поглядом статну постать священика на елегантній кобилі, коли той проїхав повз живопліт та сосни за струмком. Сам же хлопець сидів верхи на вередливому строкатому коні, тренованому на загін скота; це була злобна тварюка, з вередливою вдачею та лютою ненавистю до інших коней. Пси дзявкали і нетерпляче вертілися, вишкіряючись і кидаючись один на одного, аж поки отець Ральф не розігнав їх лютим помахом скотарського батога. Здавалося, цей чоловік умів усе: і знався на спеціальному свисті, котрим собак спускали до роботи, і володів батогом краще за Френка, який іще не добре засвоїв це екзотичне австралійське мистецтво.

Великий і злий пес блакитної квінслендської породи, ватажок собачої зграї, по-рабськи прив’язався до священика і беззаперечно виконував всі його накази; Френка ж він, вочевидь, вважав лише його помічником, людиною другорядною. Почасти Френк був не проти цього, бо лише йому з усіх синів Педді життя на фермі Дрогеда не сподобалося. Так, він прагнув вирватися з Нової Зеландії, але не заради того, щоби потрапити сюди. Він терпіти не міг безперервне патрулювання пасовиськ, необхідність ночувати на твердій землі, злющих собак, до яких не можна було ставитися, як до улюбленців, і яких доводилося пристрілювати, якщо вони не виконували своєї роботи.