Але подорож назустріч темним хмарам скидалася на пригоду; навіть дерева, що гнулися й тріщали від вітру, танцювали танок неземної радості. Отець Ральф працював, як людина, охоплена якоюсь одержимістю: гнав собак на купки овець, які нічого не підозрювали, від чого ці нетямущі клубки вовни стрибали та мекали від страху, аж поки пси, що низькими силуетами сновигали у траві, збивали їх у щільні отари і змушували бігти у потрібному напрямку. Саме завдяки собакам жменька людей мала змогу вправлятися з таким великим господарством, як Дрогеда; виведені спеціально для роботи з великою рогатою худобою або вівцями, ці істоти були надзвичайно тямущими і з півслова розуміли всі команди.

До ночі отець Ральф із собаками та Френком, який, попри свою недосвідченість, щосили намагався допомагати, повністю очистили від овець одне пасовисько, на що, за звичайних умов, знадобилося б кілька днів. Розсідлавши свою кобилу біля купки дерев, що росли неподалік воріт на друге пасовисько, він бадьоро заговорив про те, що, можливо, їм і звідси вдасться прибрати овець до настання дощів. Висолопивши язики, пси зморено розпростерлися на траві, а їхній вожак, великий собака блакитної квінслендської породи, улесливо зателіпав хвостом під ногами отця Ральфа. Френк видобув зі своєї подорожньої торби кілька огидних шматків кенгурового м’яса і швиргонув його псам — ті накинулися на поживу, пожадливо вишкіряючись і кусаючи один одного.

— Гидотні тварюки! — зауважив він. — Вони поводяться не як собаки, а як шакали.

— На мою думку, саме ці пси є набагато ближчими до таких, якими їх замислив Господь Бог, — спокійно відповів отець Ральф. — Завжди насторожені, розумні й майже не приручені. Я, наприклад, віддаю перевагу саме таким тваринам, а не домашнім улюбленцям. — Він усміхнувся. — Це ж стосується і котів. Ти не звертав уваги на котів, що нишпорять по сараях? Вони ж дикі й шалені, наче пантери, і людей до себе й близько не підпускають. До того ж вони — чудові мисливці, і людина їм не потрібна — ні як годувальник, ні як господар.

З торби на сідлі він дістав кусень холодної баранини та бутерброд із маслом, відрізав шмат собі, а решту подав Френку. Поклавши хліб із маслом поміж ними на колоду, отець Ральф із задоволенням впився білими зубами у м’ясо. Спрагу він вгамував водою з брезентового бурдюка, а потім скрутив цигарку.

Неподалік росло поодиноке дерево; отець Ральф тицьнув на нього цигаркою.

— Отам і заночуємо, — сказав він, розв’язуючи мотузки на своїй ковдрі й знімаючи сідло.

Френк пішов за ним до вільги — дерева, яке вважалося найкрасивішим у цих краях Австралії. Воно мало щільне блідо-зелене листя майже бездоганно-круглої форми. Його крона росла так близько до землі, що до неї легко дотягувалися вівці, й тому знизу майже всі вільги були «підстрижені» рівно, наче кущики у парку. Якщо почнеться дощ, Френк з отцем Ральфом знайдуть під цим деревом кращий притулок, аніж під будь-яким іншим тутешнім, бо зазвичай австралійські дерева мали значно тоншу листву, аніж дерева у менш посушливих краях.

— Ти нещасливий, Френку? — спитав священик і, позіхнувши, ліг під деревом і заходився скручувати ще одну цигарку.

Френк стояв від отця Ральфа на відстані двох кроків; він повернувся і підозріло поглянув на нього.

— А що то таке — щастя?

— Ну, твій батько та брати тепер щасливі. Але не ти, не твоя матір і не твоя сестра. Тобі не сподобалася Австралія?

— Ні. Саме ця її частина. Я хотів би податися до Сіднея. Там у мене міг би з’явитися шанс хоч чогось добитися в житті.

— До Сіднея, кажеш? Та це ж лігво зла та беззаконня, — зауважив отець Ральф, іронічно всміхаючись.

— А мені байдуже! Бо тут мені нічого не світить, як і в Новій Зеландії; мені б тільки забратися від нього геть, але я не можу.

— Від нього?

У Френка це вирвалося мимоволі, й тому він замовк, не бажаючи продовжувати розмову. Лежав мовчки, втупившись поглядом у листя над головою.

— Скільки тобі років, Френку?

— Двадцять два.

— Ну, тоді зрозуміло! І тобі ніколи не доводилося жити окремо від рідних?

— Ні.

— А на танці ти коли-небудь ходив? Дівчина у тебе була?

— Ні, — відказав Френк, не бажаючи додавати «отче».

— Тоді він не зможе довго тримати тебе біля себе.

— Він триматиме мене, аж поки я не помру.

Отець Ральф позіхнув і вмостився спати.

— Добраніч, — сказав він.

Вранці темні хмари опустилися ще нижче, але дощ цілий день затримувався, тому їм вдалося зібрати овець і з другого вигону. З північного сходу на південний захід Дрогеда перетинав ледь помітний водорозділ, і саме на цьому узвишші й зосередили скотину на той випадок, якщо вода в струмку та Барвоні вийде з берегів.

Дощ почався, коли впала темрява, а Френк зі священиком швидкою риссю саме поспішали до броду через струмок, що нижче за течією неподалік будинку старшого скотаря.

— А тепер жени щодуху, не шкодуй коня! — скрикнув отець Ральф. — І тримайся міцніше, хлопче, бо потонеш у багнюці!

Вони промокли вщент за кілька секунд — і перепечена сонцем земля теж. Вкритий тонким пилом твердий ґрунт перетворився на море багнюки, і коні почали борсатися в ньому, вгрузаючи по кісточки. Там, де росла трава, вершники ще примудрялися просуватися вперед, але біля струмка земля була витоптана й гола, їм довелося спішитися. Коні, позбувшись тягаря, пішли далі легко, зате Френку ніяк не вдавалося втримати рівновагу. То було гірше за льодяну ковзанку. Навкарачки видряпалися вони на вершечок високого берега — і блискавично ковзнули вниз, немов на санчатах. Кам’янисте русло, зазвичай вкрите лінивим потоком води в фут завглибшки, тепер поглинули чотири фути стрімко біжучої піни; Френк почув, як священик розсміявся. Підбадьо-рювані криками та ляпасами промоклих капелюхів, коні примудрилися безперешкодно вибратися на протилежний берег, на відміну від отця Ральфа та Френка, які багато разів намагалися видертися, але щоразу зісковзували вниз. Щойно священик запропонував видряпатися на вербу, як з’явився Педді. Стурбований появою коней без вершників, він прийшов із мотузком і витягнув їх зі струмка.