Посміхаючись і хитаючи головою, отець Ральф відмовився від гостинної пропозиції Педді перечекати негоду в них.

— Мене чекають у великому будинку, — сказав він.

Мері Карсон зачула його вигуки раніш за прислугу, бо отець Ральф вирішив зайти з передньої частини будинку, гадаючи, що так буде легше дістатися до своєї кімнати.

— У такому вигляді я вас всередину не пущу, — заявила вона з веранди.

— Тоді, будьте ласкаві, принесіть мені кілька рушників та мою валізу.

Не відчуваючи ніяковості, вона безцеремонно спостерігала, як священик зняв сорочку, чоботи та бриджі й, прихилившись до напіввідчиненого вікна до її вітальні, стирав із себе рушниками багнюку.

— Ви — найгарніший із чоловіків, яких я коли-небудь бачила, Ральфе де Брикасар, — зауважила вона. — І чому це серед священиків так багато красенів? Через те, що вони ірландці? Так, ірландці досить красиві. Чи, може, через те, що багато вродливих та привабливих чоловіків знаходять у сані священика надійний захист від наслідків своєї привабливості? Не сумніваюся, що всі дівчата в Джилі сохнуть за вами.

— Я вже давно навчився не зважати на замріяно закоханих дівчат, — розсміявся він. — Будь-який священик віком до п’ятдесяти років є мішенню для деяких із них, а кожен священик віком до тридцяти п’яти є мішенню для них усіх. Але відверто спокушати мене наважуються лише дівчата-протестантки.

— Чому ви ніколи не відповідаєте на мої запитання напрямки? — Вона поклала долоню йому на груди і затримала її там. — Ви сибарит, Ральфе, бо засмагаєте на сонці. Ви скрізь такий засмаглий?

Посміхнувшись, він нахилив голову, а потім, торкнувшись щокою її волосся, розсміявся, розстібаючи свої бавовняні підштаники; коли ж вони упали на підлогу, священик відкинув їх ногою, поставши перед Мері Карсон як статуя роботи скульптора Праксителя; вона неквапливо походжала довкола і роздивлялася.

Події останніх двох днів розвеселили його і дали впевненість, а до цього відчуття ще й додалося несподіване усвідомлення того, що його благодійниця є, можливо, вразливішою, аніж йому здавалося. Але священик добре знав її, і тому почувався в абсолютній безпеці, коли спитав:

— Ви хочете, щоб я покохався з вами, Мері?

Вона критично оглянула його млявий пеніс і пирхнула:

— Стала б я оце завдавати вам такого клопоту! Вам хочеться жінок, отче Ральф?

Він з огидою сіпнув головою.

— Ні!

— А чоловіків?

— Вони гірші за жінок. Ні, чоловіків мені не хочеться.

— А самого себе?

— Найменш за все.

— Цікаво, цікаво… — Прочинивши другу половинку вікна, Мері Карсон увійшла до вітальні. — Ральф, кардинал де Брикасар! — саркастично мовила вона. Але тут, де її не бачили його чіпкі й розумні очі, вона важко впала у своє крісло з підголівником і міцно стиснула кулаки, таким чином висловлюючи свій гнівний протест проти несправедливості долі.

А голий отець Ральф зійшов із веранди на підстрижений газон і став, піднісши над головою руки й заплющивши очі. Дощ стікав по ньому теплими лоскотними струмочками, породжуючи на голій шкірі дивовижне відчуття. Було темно. А він і досі був спокійний та млявий.

Струмок вийшов із берегів, і вода, немов видершись палями, підібралася до будинку Педді та розлилася пасовиськом Гоум Педдок у напрямку садиби.

— Завтра вона спаде, — заявила Мері Карсон, коли стурбований Педді прийшов до неї зі звітом.

Як і зазвичай, вона мала рацію: впродовж наступного тижня вода спала і згодом повернулася до своїх звичних русел. Вийшло сонце, температура стрибонула до ста п’ятнадцяти у тіні, й трава виросла, наче на дріжджах — по стегна заввишки, чиста і така яскраво-зелена, що на неї аж боляче було дивитися. Витрушені від пилу вітром і вимиті дощем дерева виблискували, зі схованок, де вони перечекали негоду, повибиралися зграї папуг, щоб почистити серед зеленого листя свої райдужні пера, і защебетали ще веселіше.

Отець Ральф повернувся втішати своїх покинутих парафіян, безтурботно усвідомлюючи, що йому не попаде за тривалу відсутність, бо під його цнотливо-білою сорочкою, напроти серця, причаївся чек на тисячу фунтів. Єпископ шаленітиме від радості.

Овець перегнали на звичні пасовиська, а Клірі привчалися до провінційного обряду сієсти. Вставали вони о п’ятій ранку, до дванадцятої робили всю роботу, а потім падали у знемозі й спали, посмикуючись та пітніючи, до п’ятої години вечора. Так робили і жінки у домі, й чоловіки на пасовиськах.

Робота, яку не встигли переробити у першій половині дня, виконувалася після п’ятої вечора; вечеряти родина сідала на веранді після заходу сонця. Усі ліжка повиносили надвір, бо спека не спадала й уночі. Про яловичину довелося забути, харчувалися невеличкими вівцями, які не встигали завонятися до того, як їх тушу з’їдали. їхні шлунки прагнули чогось іншого, окрім нескінченного замкнутого кола з баранячих котлет, баранячого рагу та картопляної запіканки з січеною бараниною, баранини зі спеціями, смаженої баранини, вареної баранини з маринованими овочами та баранячої печені.