— Ні, Гаррі, я не можу залишитися. Я заїхав повідомити вам, що Мері Карсон померла сьогодні вранці.

— Господи, спаси й помилуй! Та я ж був на вчорашньому прийомі! Вона мала гарний вигляд, отче!

— Знаю. Вона почувалася прекрасно, коли я десь о третій відвів її нагору, але, напевне, померла відразу ж, як лягла спати. Місіс Сміт знайшла її мертвою сьогодні о шостій вечора. Але на той час вона була мертвою так довго, що мала жахливий та огидний вигляд: кімната була закупорена, наче інкубатор впродовж усього спекотного дня. Господи милосердний, я молитимуся, щоб забути її вигляд. Це жахливо. Гаррі, невимовно жахливо.

— Її поховають завтра?

— Так, доведеться.

— А котра година? Десята? У такій спеці ми вечеряємо дуже пізно, як іспанці, але не турбуйтеся, іще не пізно обдзвонити людей. Хочете, я зроблю це від вашого імені, отче?

— Дякую, це було б надзвичайно люб’язно з вашого боку. Я ж заїхав до Джилі лише за своїм церковним вбранням. Бо коли їхав на прийом, я й припустити не міг, що мені доведеться відправляти заупокійну службу. Мушу повернутися до Дрогеди якомога швидше, бо я там потрібен. Служба має розпочатися о дев’ятій ранку.

— Передайте Педді, що заповіт Мері Карсон я привезу з собою, і займуся ним відразу ж після поховання. Згідно з цим заповітом ви — теж бенефіціар, отче, тому мені хотілося б, щоб і ви були присутніми під час його оголошення.

— Боюся, в нас виникла невелика проблемка, Гаррі. Розумієте, Мері склала ще один заповіт. Минулої ночі, пішовши з гулянки, вона дала мені запечатаний конверт, і я пообіцяв їй відкрити його після того, як побачу її труп на власні очі. І коли я це зробив, то виявив у тому конверті новий заповіт.

— Мері склала новий заповіт? Без мене?

— Виявляється, що так. Мені здається, що вона певний час над цим міркувала, але чому вона зробила це крадькома — я не розумію.

— Він у вас, отче?

— Так. — Священик засунув руку до кишені своєї сорочки і видобув звідти в кілька разів складені аркуші паперу.

Без докорів сумління юрист відразу ж взявся його читати. Скінчивши, він підняв на священика погляд, і з’явилося в його очах таке, чого отець Ральф волів би не бачити. Захват, гнів і легке презирство.

— Що ж, отче, мої вітання вам! Ви таки зірвали куш. — Юрист міг дозволити собі таке сказати, бо не був католиком.

— Повірте, Гаррі, для мене це стало несподіванкою, як і для вас.

— Це єдиний примірник?

— Наскільки мені відомо — так.

— І вона віддала його вам тільки минулої ночі?

— Так.

— Тоді чому ж ви не знищили його відразу ж, потурбувавшись, щоб Педді таки отримав те, що належить йому за правом?

В очах священика не проглядалося жодної емоції.

— Так, але це було б недоречно й несправедливо, правда ж, Гаррі? Зрештою, це маєтність Мері, й вона заповіла її гак, як їй забажалося.

— Я офіційно пораджу Педді подати до суду.

— Ще б пак.

І на цій ноті вони розсталися. До того часу, коли всі з’ідуться на похорони Мері Карсон, увесь Джилленбоун та усі поселення й ферми довкола нього вже знатимуть, кому дістануться її грошики. Жереб кинуто, вороття немає.

Коли отець Ральф проїхав у останні ворота до Гоум Педдок, була четверта ранку: на зворотному шляху він не поспішав, їдучи назад, він увесь час силою волі настроював свій розум на порожнечу й несприятливість до емоцій, не дозволяючи собі думати. Ні про Педді, ні про Фіону, ні про Меґі чи про оту смердючу купу, яку вже запакували в домовину (він гаряче сподівався). Натомість він розкрив свої очі й душу ночі, примарним срібним силуетам засохлих мертвих дерев, що поодиноко вивищувалися з мерехтливої трави, лячним тіням, що їх кидали невеликі купи дерев, та повному місяцю, що линув небесами, немов напівпрозора ефемерна куля. Зупинивши авто, він підійшов до огорожі й, спершись об її тугі дроти, став вдихати запах евкаліптів та чарівливий аромат польових квітів. Земля була така прекрасна, така чиста і така байдужа до долі тих, хто мав нахабство вважати, що нею розпоряджається… Так, люди можуть обробляти її, використовувати у той чи інший спосіб, але в кінцевому підсумку саме земля розпоряджатиметься ними, а не навпаки. Допоки люди не навчаться керувати погодою і викликати дощ, земля завжди братиме над ними гору.

Залишивши авто віддалік, він повільно пішов до будинку. Кожне вікно яскраво світилося; з боку помешкання економки почулися віддалені голоси — то місіс Сміт вела двох служниць-ірландок до трояндового саду. У затінку гліциній промайнула якась тінь; священик зупинився, і волосся на його шиї стало сторч. Може, то привид старої павучихи до нього підкрадається? Від неї ж бо чого завгодно можна чекати! Але то була Меґі: у бриджах для верхової їзди та чоботях і дуже збуджена, вона терпляче чекала на його повернення.

— Ти мене страх як налякала, — різко кинув він.

— Вибачте, отче, я не навмисне. Але мені не хотілося залишатися в особняку з татком та хлопцями, а мама й досі в нашому будинку, з малими залишилася. Мені б слід було молитися за померлу господиню разом із місіс Сміт, Мінні та Кет, але мені чогось не хочеться молитися за неї. Це гріх, еге ж?

Він не мав настрою потурати пам’яті про Мері Карсон.

— Не думаю, що це гріх, Меґі, бо лицемірство — оце справді гріх. Мені теж не хочеться молитися за неї. Вона була… не дуже доброю людиною. — Він блиснув усмішкою. — Тому якщо ти согрішила, коли таке сказала, то согрішив і я, до того ж — значно серйозніше. Бо маю обов’язок до всіх виказувати любов, а на тобі не лежить тягар такого обов’язку.