— Ви не захворіли, отче?

— Ні, не захворів, все нормально. — Він поглянув на будинок і зітхнув. — Мені не хочеться там бути, от і все. Не хочу бути там, де вона лежить; нехай розвидніється, і світло прожене демонів темряви. Якщо я осідлаю коней, ти зі мною поїздиш до світанку?

Рука Меґі торкнулася його плеча під чорною сутаною.

— Мені теж не хочеться туди заходити.

— Зачекай хвилину — я покладу сутану до авто.

— А я піду до стайні.

Вперше вона намагалася спілкуватися з ним як із рівним, по-дорослому. Він відчував цю зміну в ній так само чітко, як запах троянд у саду Мері Карсон.

«Троянди. Трояндовий попіл. Троянди, троянди… Скрізь троянди. Пелюстки на землі. Літні троянди — червоні, білі та жовті. Трояндовий аромат, такий важкий і солодкий уночі. Рожеві троянди, знебарвлені до попелу місячним сяйвом. Трояндовий попіл, трояндовий попіл. Моя Меґі, я відмовився від тебе. Але хіба ж ти не розумієш, що ти стала загрозою? Тому я розчавив тебе під п’ятою своїх амбіцій, і тепер ти значиш для мене не більше за зім’яту троянду в траві. Трояндовий сморід, сморід Мері Карсон. Троянди й попіл, попіл та троянди».

— Попіл троянд, — мовив отець Ральф, сідаючи верхи. — Втечімо від смороду троянд аж на самісінький місяць. Зранку будинок ломитиметься від троянд.

Підостроживши руду кобилу, він пустився галопом поперед Меґі дорогою, що вела до струмка; йому захотілося розплакатися. Бо лише відчувши запах троянд, якими мали прикрасити домовину Мері Карсон, він, його раціональний розум, сприйняв її смерть як доконаний факт. Невдовзі він поїде звідси геть. Забагато думок, забагато емоцій, і всі вони — неконтрольовані. Дізнавшись про умови того неймовірного заповіту, церковне начальство і дня не залишить його в Джилі; його негайно викличуть до Сіднея. Негайної Він тікав від свого болю, бо такого болю він іще не знав, але той із легкістю наздоганяв його. Це не було щось таке, що мало статися в невизначеному майбутньому. Це мало статися невідкладно. Він майже бачив перед собою обличчя Педді, як той з огидою відвертається від нього. Тепер він буде на Дрогеді персоною нон-ґрата і більше не зможе бачитися з Меґі.

Спокій та самовладання поволі повернулися під впливом тупотіння копит та відчуття польоту. Отак краще, краще, краще. Нестримно мчати галопом вдалину. Так, опісля біль вгамується, надійно захований у якусь із комірчин єпископського палацу, цей біль непокоїтиме його все менше й менше, аж поки геть не зійде нанівець, розстанувши в його свідомості. Так неодмінно буде краще. Краще, аніж залишатися в Джилі й спостерігати, як вона перетворюватиметься на істоту, яку він не бажатиме, а потім одного дня благословить її на життя з якимось незнайомцем. Геть із душі — і з серця геть.

А що ж тоді він робить тут із нею, їдучи крізь зарості чагарнику та евкаліптів на протилежному боці річки? Він про це не думав, він лише відчував біль. Ні, не біль зради — не було для нього місця в його душі. Біль розставання з нею.

— Отче, отче, я не можу вас наздогнати! Не так швидко, отче, благаю!

То був заклик до обов’язку, і він повернув його до реальності. Наче в уповільненому кіно, священик натягнув повіддя й осадив кобилу, чекаючи поки вона витанцює геть своє збудження. І дочекався, поки Меґі наздогнала його. Ось у чім біда — Меґі наздоганяла його і не відпускала.

Поблизу них ревіла свердловина; великий ставок парував і смердів сіркою, а труба, схожа на трубу пароплава, вивергала в його глибини вируючу воду. По периметру цього трохи піднятого над земною поверхнею ставка, немов шпиці від центру колеса, відходили поливні арики і розбігалися долиною, звиваючись і гублячись у пасмах неймовірно зеленої, аж смарагдової трави. Береги ставка перетворилися на слизьку багнюку, в якій жили річкові раки; їх тут називали яббі.

Отець Ральф розсміявся.

— Запах, як у пеклі, правда ж, Меґі? Сірка, ось тут, на її маєтності, в її власному дворі. Вона неодмінно розпізнає цей запах, коли потрапить до пекла вся в трояндах, еге ж? Ох, Меґі…

Коні були натреновані стояти з опущеним повіддям; жодної огорожі поблизу не було, а найближчі дерева росли приблизно за півмилі. Та на дальньому боці ставка, де вода була прохолод-нішою, лежала колода. То було сидіння для зимових купальників, щоб вони могли сісти й витерти ноги.

Отець Ральф сів на колоду, а Меґі вмостилася трохи відсторонь і повернулася, щоб його бачити.

— Що сталося, отче?

Було так дивно чути з її вуст запитання, яке він часто ставив їй. Священик усміхнувся.

— Я продав тебе, Меґі. Продав за тринадцять мільйонів юдиних срібляників.

— Продали мене?

— Ну, це фігурально висловлюючись. Втім, яка різниця? Ходи сюди, сідай ближче до мене. Може, ми більше не матимемо можливості поговорити.

— Ви хочете сказати, що ми з вами не зможемо поговорити, поки дотримуватимемося жалоби за померлою тіткою? — Вона підсунулася по колоді й сіла поруч. — А яка різниця — в жалобі ми чи ні?

— Я не це мав на увазі, Меґі.

— Тоді ви, мабуть, маєте на увазі, що я дорослішаю, і люди можуть пліткувати про нас?