— Гадаю, дівчини гарнішої за тебе, я ще не бачив, — сказав Люк, заводячи «ролс-ройс».

Для Меґі компліменти були чимось незнаним; вона ошелешено зиркнула на нього скоса і не сказала нічого.

— От класно, еге ж? — спитав Люк, анітрохи не розчарувавшись через брак її ентузіазму. — Повертаєш ключа, натискаєш кнопку на панелі — й двигун заводиться. Не треба крутити заводну ручку, не треба боятися, що впадеш знесилений іще до того, як спрацює оте бісове запалення. Оце справжнє життя, Меґан, можеш не сумніватися.

— Сподіваюся, ти не залишиш мене одну? — спитала вона.

— Господи милосердний, звісно, що ні! Ти ж зі мною приїхала! А це означає, що ти — моя на всю ніч і я не збираюся давати ще комусь шанс.

— Скільки ж тобі років, Люку?

— Тридцять. А тобі?

— Майже двадцять три.

— Та невже? Бо на вигляд ти, як мала дитина.

— Я не мала дитина.

— Ну-ну! А ти коли-небудь закохувалася?

— Один раз.

— І все? У двадцять три роки? Господи, твоя воля! До твого віку я встиг полюбити й розлюбити з десяток разів.

— Може, і в мене так вийшло б, але тут, на Дрогеді, я зустрічала мало людей, у яких можна закохатися. Ти перший на моїй пам’яті скотар, який сказав більше, аніж сором’язливе «привіт».

— Що ж, якщо ти не ходиш на танці, бо не вмієш танцювати, ти матимеш змогу поспостерігати збоку. Не переймайся, ми швидко все владнаємо. Під кінець вечора ти танцюватимеш, а через кілька тижнів ми зробимо тебе чемпіонкою. — Він скоса зиркнув на неї. — Тільки не кажи мені, що синки скватерів з інших ферм не підбивали до тебе клинці. Скотарів я розумію, ти — на голову вище типових смаків простого скотаря, але не може бути, щоб молоді багаті нахаби не поглядали на тебе масними очицями.

— Якщо я на голову вище типових смаків простого скотаря, тоді чому ж ти запросив мене?

— Ну, тому що я — найнахабніший тип у світі. — Люк весело вишкірився. — Не з’їжджай із теми. Напевне, у Джилі є хлопці, які теж тебе запрошували.

— Так, є декілька, — зізналася Меґі. — Але мені ніколи по-справжньому не хотілося їхати на танці. А ти мене просто змусив.

— Тоді решта тутешніх — телепні, — виснував Люк. — Я завжди розпізнаю гарне.

Меґі було байдуже до манери його розмови. Проблема з Люком полягала в тім, що його важко було збити з пантелику.

На «танці в сараї» з’їжджалися всі — від синів та дочок тваринників до скотарів та їхніх дружин, якщо такі були, а також служниць, гувернанток та мешканців міста усіх вікових категорій та обох статей. Саме тут могли спілкуватися запанібрата, скажімо, чоловіки-вчителі з учнями скотарів та стригалів, банківські клерки-новачки із селюками з далеких ферм.

Величних манер більш офіційних заходів тут не було близько. Старий Мікі О’Браєн приїздив аж із Джилі, щоб пограти на скрипці, й завжди під рукою був хто-небудь, щоб пограти на клавішному чи кнопковому акордеоні; акомпануючи Мікі, вони міняли один одного, щоб перепочити, а старий скрипаль сидів на діжці або на тюку вовни і грав без передиху; з його відвислої нижньої губи текла слина, бо він не мав можливості перерватися і ковтнути її, інакше збився б із темпу.

Але то були не такі танці, як Меґі бачила на дні народження Мері Карсон. То були енергійні кругові танці: шотландські, джиґи, польки, кадрилі, хороводні, мазурки, сільські англійські танці з коротким торканням руки партнера або ж несамовитим обертанням. Там не було відчуття інтимності чи замріяності. Здавалося, кожен вважав це вивільненням пригніченої енергії та приспаних комплексів; романтичними ж інтригами краще було займатися надворі, подалі від шуму та гармидеру.

Меґі невдовзі виявила, що їй заздрять через високого й вродливого кавалера. Він був мішенню спокусливих та млосних поглядів, як свого часу й отець Ральф. Свого часу. Був. Жахливо було думати про нього як про чоловіка з далекого-далекого минулого.

Тримаючи слово, Люк залишав Меґі тільки тоді, коли навідувався до туалету. І не довше. Інок Девіс та Ліем О’Рурк вже були тут як тут, напоготові зайняти його місце біля неї, але Люк не давав їм жодного шансу; приголомшена Меґі навіть не розуміла, що могла приймати запрошення до танцю і від інших чоловіків, а не лише від свого кавалера. Вона не чула слів, зате їх чув Люк і в душі реготав. «От нахаба, цей суб’єкт! Сам простий скотар, а увів таку дівчину з-під носа!» Та Люк не зважав на несхвальні коментарі. Ці парубки вже мали шанс, і якщо не змогли ним скористатися, — то така їхня зла доля.

Останній танець був вальс. Люк взяв Меґі за руку, а другою, обхопивши за талію, пригорнув дівчину до себе. Він був прекрасний танцюрист. На свій подив, вона виявила, що нічого не треба робити — тільки повторювати за ним рухи. То було неповторне відчуття, коли тебе притискає до себе мужчина, і ти відчуваєш м’язи в нього на грудях та стегнах, всотуєш тепло його тіла. Короткі тілесні контакти з отцем Ральфом були такими емоційно напруженими, що Меґі не мала часу осягнути окремі деталі, і їй щиро здавалося, що більше ні в чиїх руках не відчує вона того, що відчувала в його обіймах. Теперішнє відчуття збуджувало, хоча й було зовсім іншим; пульс пришвидшився, і дівчина збагнула, що він відчув це, бо різко крутнув її, притиснув до себе ще міцніше і торкнувся щокою до її волосся.