Коли «роле», вуркочучи, мчав їх додому, освітлюючи вибоїсту дорогу, а інколи — відсутність такої, вони майже не розмовляли. Брейк-і-Пул розташувався за сімдесят миль від Дрогеди, за пасовиськами, де не було ані будинку, ані світла в чиїйсь хатині — жодної ознаки людей. Вододіл, що перетинав Дрогеду, був на сотню футів вищим за решту ландшафту, але на чорноземних рівнинах дістатися до вершини цього вододілу було те ж саме, що швейцарцю видертися на вершину Альп. Люк зупинив авто, вийшов і відчинив дверцята з боку Меґі. Вона стала поруч із ним, злегка тремтячи: невже він все зіпсує грубим поцілунком? А тут так тихо, і від людей так далеко!

Неподалік виднівся напівзруйнований дерев’яний паркан; злегка притримуючи Меґі під лікоть, щоб вона не спотикнулася у відкритих черевичках, Люк допомагав їй ступати нерівною поверхнею землі, зритої кролячими норами. Міцно вхопившись за паркан і вдивляючись у темні рівнини, Меґі й слова не вимовила: спочатку від страху, а згодом, коли її паніка вляглася, — від здивування, бо Люк не чіплявся до неї.

Майже як і сонце, непорушне місячне сяйво вихоплювало з темряви далекі рівнини; трава мерехтіла, беручись дрібними хвильками, немов занепокоєно зітхала, — срібляста, біла та сіра. Листочки на деревах раптом спалахнули цятками вогню — то вітер перевернув їх лискучими поверхнями догори, а попід евкаліптовими гаями розверзалися величезні зяючі провалля темряви, таємничі й лячні, немов пащеки потойбіччя. Піднявши голову, Меґі спробувала полічити зірки і збилася: малесенькі, наче краплинки роси на розлогій павутині, сяючі цятки то спалахували, то згасали, то спалахували, то згасали у ритмі вічному, як сам Господь Бог. Ці вогники висіли над нею, такі прекрасні, такі мовчазні, такі пильні й проникливі, схожі на самоцвітні очиці комах, світлом фар перетворені на діаманти, сліпі до експресії, але безконечно чутливі до енергії й сили. Єдиними звуками були шелестіння гарячого вітру в траві, шерхіт дерев, випадковий брязк від неостиглого авто та сонне ремствування пташки, чий сон вони порушили; а єдиним запахом був невизначуваний аромат чагарів.

Люк повернувся спиною до цієї нічної краси, витягнув із кишені торбинку з тютюном і блокнот із рисовим папером і заходився скручувати цигарку.

— А ти тут народилася, Меґан? — спитав він, ліниво розминаючи на долоні стебла тютюну.

— Ні, я народилася в Новій Зеландії. До Дрогеди ми перебралися тринадцять років тому.

Засунувши розім’яті стебла до паперової оболонки, Люк вправно повертів її між великим та вказівним пальцями, облизав кінчики і загнув їх, заштовхавши всередину кілька волокнинок, що стирчали назовні, а потім чиркнув сірником і підкурив.

— Тобі сподобався сьогоднішній вечір?

— Ще б пак!

— Мені б хотілося завжди возити тебе на танці.

— Дякую.

Він знову замовк, покурюючи і поглядаючи через дах «ролс-ройса» на гай, де й досі сварливо щебетала наполохана пташина. Коли між його засмальцьованими пальцями засичав маленький недопалок, Люк кинув його на землю й енергійно втоптав п’яткою чобота, аж поки недопалок згас. Ніхто так ретельно не гасить цигарку, як мешканець австралійської глушини.

Меґі зітхнула й відвернулася від неозорого ландшафту, залитого місячним сяйвом, а Люк допоміг їй сісти в авто. Він був надто розумний, щоб намагатися поцілувати її тепер, на ранньому етапі стосунків, бо збирався з нею одружитися, тож нехай Меґі першою забажає, щоб він її поцілував.

Вони ще не раз їздили на танці впродовж літа — з його запиленою красою криваво-червоного вечірнього сонця; поступово на фермі звикли до того, що у Меґі з’явився дуже гарний приятель. Брати не наважувалися піддражнювати її, бо любили сестру, а до Люка ставилися з великою симпатією. Бо Люк О’Ніл виявився найстараннішим працівником із тих, кого їм доводилося наймати, а для них це було найкращою рекомендацією. Оскільки в душі хлопці родини Клірі тяжіли до робітничого класу, а не до скватерів, то їм навіть на думку не спадало робити про Люка висновки з того, що за все життя він не спромігся нічого надбати. Фіона, яка могла б оцінити його більш розважливо, не мала на це часу та бажання. Так чи інакше, але спокійна впевненість Люка в тому, що він кращий за решту скотарів, врешті-решт дала плоди: завдяки цій впевненості Клірі почали ставитися до нього, як до свого.

У нього з’явилася звичка заходити до великого будинку, коли увечері він був на фермі, а не на пасовиську; згодом Боб заявив, що негоже Люкові харчуватися одному, коли на столі у Клірі всього було вдосталь, тож він тепер їв разом із ними. А після вечері здавалося недоречним відправляти його на ніч додому за милю від особняка, коли Люк допізна залишався погомоніти з Мері, тож йому запропонували перебратися до одного з маленьких гостьових будиночків поряд.

Тепер Люк займав значне місце в думках Меґі, й вона дивилася на нього не так критично, як на початку, коли постійно порівнювала його з отцем Ральфом. Стара рана загоювалася. Згодом вона забула, що отець Ральф усміхався так, а Люк — сяк. Виразні блакитні очі священика мали вглибині якусь холодну непорушність, а очі Люка блищали невгамовною пристрастю. Вона була молода, ще до пуття не спробувала смак кохання, скуштувавши його лише на якусь мить. А їй хотілося, щоб аромат кохання неквапливо розтікся у роті, наче добре вино, хотілося на повні груди вдихнути його дивовижний букет, щоб запаморочилося в голові. Отець Ральф став єпископом Ральфом і вже ніколи-ніколи до неї не повернеться. Він бо ж продав її за тринадцять мільйонів срібляників — і це не давало їй спокою. Якби він не сказав цю фразу тоді уночі, біля свердловини, вона б і не замислювалися над нею, але ж він сказав її, і незчисленні були ті ночі, коли Меґі не спала, все думаючи, що ж священик хотів цим сказати.

Коли Люк міцно притискав її до себе у танці, а вона клала руки йому на спину, кінчики її пальців аж поколювали від невиразного, але сильного бажання: він збуджував її, збуджував його дотик, його рвучка бадьорість та енергійність. Ні, на відміну від отця Ральфа, він ніколи не викликав у ній того темного вогню, що розпеченою лавою розтікався по її тілу, ніколи не думала вона, що як більше не побачить його, то зів’яне і помре, ніколи не сіпалася і не тремтіла під його поглядом. На танцях та вечірках Меґі ближче познайомилася з Іноком Девісом, Ліемом О’Рурком та Алестером Макквіном, але ніхто з них не справляв на неї такого враження, як Люк О’Ніл. Якщо хтось був високим, і вона задирала голову, щоб поглянути йому в очі, то ці очі виявлялися не такими, як у Люка, а якщо вони були такими, то волосся було не таким. їм завжди бракувало чогось такого, чого не бракувало Люку, хоча вона й сама до пуття не знала, чого саме Люкові не бракувало, і що особливого у ньому було. Ну, звісно, окрім того, що він нагадував їй отця Ральфа; інших підстав для своєї симпатії до нього Меґі не бачила і визнавати не бажала.

Вони багато розмовляли, але на загальні теми: про стригальство, землю, овець, про те, чого Люк збирався добитися в житті, про місця, де він побував, а інколи й про ту, чи іншу політичну подію. Зрідка він читав книжки, але не був таким затятим читачем, як Меґі, й, попри всі старання, вона не могла переконати Люка прочитати ту чи іншу книжку лише тому, що ця книжка здалася цікавою їй. Він ніколи не філософствував, а найзагадковішим та найдратівливішим було для Меґі те, що Люк не виявляв ані найменшої цікавості до її життя, ніколи не питав, чого вона прагнула у житті. Інколи їй палко хотілося поговорити про справи набагато ближчі її серцю, аніж вівці та погода, але щойно здогадавшись, куди хоче спрямувати розмову Меґі, Люк переводив її у більш нейтральне русло.