А її шия з маленькою западинкою внизу… Шкіра плечей така суха, ніжна та прохолодна… Не в змозі зупинитися, сам не свій від страху, що вона скаже зупинитися, Люк прибрав руку з талії Меґі, розстебнув довгу низку ґудзиків на спині її плаття і стягнув його з її слухняних рук; потім розв’язав мотузочки її широкої нижньої сорочки. Зануривши обличчя поміж її шиєю та плечем, він провів пучками по оголеній спині, відчуваючи легке тремтіння Меґі та враз затверділі гострячки її грудей. Він нагнув голову нижче, наосліп, але наполегливо намацуючи прохолодну опуклість грудей; розтуливши губи, Люк опускався нижче й нижче, аж поки зімкнув їх на пухирчастому гострячку набубнявілої плоті. На мить його язик заворожено завмер, руки Люка зімкнулися в болісній насолоді на спині Меґі, й він припав до соска і став смоктати й цілувати його, цілувати й смоктати… То був вічний природній імпульс, він любив пускати його в хід, і цей прийом ніколи його не підводив. Це було так гарно, гарно, га-а-а-арно! Він не закричав, а лише якусь щемливо-виснажливу й прекрасну мить тремтів від насолоди, роблячи ковтальні рухи.

Наче немовля, що досита насмокталося, Люк випустив сосок із рота, припав поцілунком безмежного кохання та вдячності до плоті під соском і ліг непорушно — лише груди його здіймалися та опускалися. Він відчув дотик її рота до волосся, під своєю сорочкою — її руку, і раптом розплющив очі, немов прийшов до тями й оговтався. Люк рвучко сів, зав’язав мотузки нижньої сорочки, натягнув їй на плечі плаття і вправно застебнув усі ґудзики.

— Вийшла б ти за мене заміж, Меґан, — сказав він, ніжно поглянувши на неї і всміхнувшись. — Так буде краще, бо не думаю, що твої брати схвально поставляться до того, що ми щойно зробили.

— Я теж гадаю, що так буде краще, — погодилася вона, опустивши повіки і спалахнувши легеньким рум’янцем.

— Скажімо їм про це завтра вранці.

— Чому б ні? Чим швидше, тим краще.

— Наступної суботи я повезу тебе до Джилі. Ми побачимося з отцем Томасом — гадаю, ти не проти вінчання в церкві, домовимося про оголошення нашого шлюбу та придбаємо вінчальні персні.

— Дякую тобі, Люку.

Що ж, от воно й сталося. Вона дала обіцянку і вороття не було. За кілька тижнів — чи скільки там потрібно часу для оголошення шлюбу — вона вийде заміж на Люка О’Ніла. І стане… місіс О’Ніл! Як дивно! І чому ж вона сказала «так»? Бо це він сказав їй, що вона мусить, він сказав, що так треба. Але ж чому? Щоб убезпечити його? Щоби захистити себе — чи мене? Ральфе де Брикасар, інколи мені здається, що я вас ненавиджу…

Цей випадок в авто спантеличив її і стурбував. Він анітрохи не був схожий на той перший поцілунок. Скільки прекрасних і лячних відчуттів! А дотик його руки! А отой збуджуючий поцілунок у груди, від якого неземна насолода концентричними колами розійшлася по всьому її тілу! І зробив він це саме тоді, коли її свідомість стала дибки і вказала тій бездумній істоті, на яку вона перетворилася, що з неї знімають одяг, що вона мусить заверещати, ляснути його по пиці й утекти геть. Коли Меґі вийшла з того заколисаного, напівпритомного стану, спричиненого шампанським, теплом, приємністю поцілунку (якщо його робити як слід), і Люк вперше припав до її грудей та почав жадібно смоктати, вона зачаровано завмерла, немов прикута до місця, і те неземне відчуття, що пронизало її, паралізувало здоровий глузд, свідомість та всяку думку про втечу. Вона припала плечима до грудей Люка, обхопила його ногами, а ту ще не названу діляночку, якою закінчувалися вгорі її стегна, він міцно притиснув руками до виступу свого тіла, що був твердим, як камінь. І їй захотілося залишитися отак решту свого життя, враженою до глибини душі, що зяяла пусткою і пристрасно бажала…

…Бажала чого? Вона й сама не знала. Коли він обережно прибрав її з себе, їй не хотілося йти, навпаки — вона ладна була накинутися на нього з дикунською люттю. Але це остаточно зміцнило її бажання вийти заміж за Люка О’Ніла. І вона вже не сумнівалася: щойно він зробив із нею те, від чого народжуються діти.

Ніхто не здивувався новині й ніхто й не думав заперечувати. Єдиним, що справді ошелешило всіх Клірі, було вперте небажання Меґі написати єпископу Ральфу про майбутнє заміжжя, її майже істеричне заперечення пропозиції Боба запросити єпископа Ральфа до Дрогеди й влаштувати вінчання у великому будинку.

— Ні, ні, ні! — кричала вона їм усім. Кричала Меґі, яка жодного разу в житті не підвищила голосу. Ображена тим, що він більше до них не приїздив, вона вперто повторювала, що її заміжжя — то її особиста справа, і якщо єпископу Ральфу забракло пристойності навідуватися на Дрогеду просто так, вона не нав’язуватиме йому обов’язок, від якого він не зможе відмовитися.

Тому Фіона пообіцяла нічого не розповідати священику у своїх листах; здавалося, що їй до цього байдуже, як байдуже до вибору, який зробила Меґі. Ведення бухгалтерії такої великої ферми, як Дрогеда, — ото серйозна робота, що займає багато часу. Фіонині записи могли б послужити історику зразком бездоганного опису життя тваринницької ферми, бо ці описи складалися не лише з цифр та гросбухів. Кожне переміщення кожної великої отари овець описувалося найдокладнішим чином; це стосувалося і щоденних змін погоди та пір року, ретельно записувалося навіть те, що місіс Сміт подавала до столу. Запис у журналі обліку від неділі, 22 липня 1934 року повідомляв:

Люк купив Меґі діамантову обручку, скромну, але красиву, з двома діамантами у чверть карата в оправі з двох платинових сердечок. Вінчання мало відбутися о дванадцятій дня, в суботу, двадцять п’ятого серпня, в церкві Святого Хреста. Після вінчання планували обід у родинному колі в готелі «Імперіал», куди, природно, запросили також місіс Сміт, Мінні та Кет, але Джимс та Петсі залишилися у Сіднеї — Меґі твердо заявила, що не бачить необхідності в тому, щоб привозити хлопчаків за шістсот миль на церемонію, сенсу якої вони ще не розуміють. Вона отримала від них вітальні листи; від Джимса — розлогий і по-дитячому незв’язний, а лист від Петсі містив лише три слова: «Бажаю багацько щастя». Ясна річ, вони знали Люка, бо їздили з ним на пасовиська під час своїх канікул.