– Ви до мене? – запитав Євген, роблячи крок до дівчини.

– Я… Римма Полякова, прийшла все розповісти, – дівчина зчепила пальці від хвилювання, й у неї зрадливо засіпалися губи. – Він через мене… Я не хотіла…

– Заспокойтеся, Риммо, – лагідно сказав капітан, беручи її сумку. – Ходімо зі мною. Я – оперуповноважений Тополюк Євген Матвійович, розслідую нещасний випадок.

Бракувало їй розплакатись у фойє. Чи сама вирішила прийти, чи хтось напоумив? Напевне, сусідка – привітна Ольга Кирилівна, повідомила. Молодець Римма, наважилась. А вони збиралися завітати до неї, поговорити. Добре, коли свідки приходять самі, розуміючи свій громадянський обов’язок.

Римма, ступаючи поруч, переривчасто, важко зітхала, гамуючи плач. Євген скоса зиркнув на дівчину – лице бліде, під очима темні півкола. Не спала. Звичайно, після жахливої події сон її не брав. А коли ще призналася батькам або їм сказали жінки, до кого приходив той хлопець, – наслухалась докорів…

Тополюк торкнув двері кабінету – замкнуті. Отже, його колеги – Олега Даревича – не було, мабуть, сидів у засідці на Клешню, який позавчора пограбував таксиста. Жестом запросив дівчину до кімнати, показав на стілець біля стола.

– Прошу.

Сів напроти неї, крадькома глипнув на годинник – 8.30. Добре, що поспішив, як відчував. А могла б не дочекатися його Полякова. Хм, не пішла до школи. З чим завітала? Чи допоможе слідству?

– Він через мене… – приречено, з болем знову повторила Римма. – Через мене… – і, затуливши обличчя долонями, глухо мовила: – Бо я не хотіла… – не стримавшись, схлипнула і заплакала: викотились з-під долонь сльози, закрапали на комірець.

Євген підвівся, налив у склянку води, поставив біля Полякової.

– Випийте, і вам зробиться легше, – співчутливо порадив.

Йому було шкода дівчини. В чому звинувачувала себе? У смерті Віталія? «Через мене…» Чого «не хотіла»? Тополюк не поспішав розпочинати розмову, чекав, поки вгамується. Підійшов до вікна, щоб не бентежити її. Навпроти, в торговельних залах універмагу, метушилися продавці в бежевих халатах – готувалися до роботи: розкладали товар по полицях, чіпляли на вішалки, розвозили по секціях у візках…

У шибці побачив: Римма спрагло, здригаючись, випила воду, зняла окуляри, повільно витерла їх хусткою, схлипнула, підперла скроню кулачком й відчуженим поглядом втупилась у стіну… А час збігає… Минуло п’ять хвилин її заціпеніння. Євген знав: деякі люди після збудження, потрясіння наче ціпеніли, заклякали в одній позі. Одначе не міг чекати, поки Полякова заспокоїться.

– Риммо, ви мене чуєте? – звернувся до дівчини.

Вона кивнула.

– Вас послали батьки?

– Ні, я сама. Я була вдома, коли ви до Ольги Кирилівни… Чула з коридора… – безвиразно, мовби автомат, відповіла.

– Чому ж нам не відчинили?

– Мені було… дуже погано. Я вчилася з Віталієм з першого класу. Він… він… – Римма затнулась і сором’язливо відвернулася.

У Євгена багато до неї запитань, але відчував – не слід квапитись. Бачив: дівчина сама все розповість, бо важко їй і кортить перед кимось відкрити душу, висповідатись. Він опустився на стілець. Намагався не дивитися на Римму, щоб не тривожилась. Хай оговтається, заспокоїться, збереться на думці, а тоді вже він і попросить розповісти докладніше про Шейченка, про стосунки між ними. І ті кілька хвилин мовчання, доки вона заговорила, видалися нескінченними.

– Віталій переслідував мене, – нарешті мовила Римма, не підводячи голови, крутячи в руках окуляри. – Хотів зі мною дружити, а я ні.

– Пробачте, чому?

– Він… він жорстокий. Якось я пішла на змагання і бачила його поєдинок. Суперник виявився слабкішим за Віталія, а він продемонстрував на ньому всі прийоми.

– У спорті це трапляється – набирають очки, – пояснив їй Тополюк.

– Але ж він переміг його під кінець «чисто», – заперечила дівчина. – Жорстокий: кинув того хлопця сторч головою. Потім лікар обмацував йому шийні хребці.

– Дзюдо – жорстка боротьба, – зауважив Євген. – А відколи Віталій почав переслідувати вас?

– З Восьмого березня. У нас був шкільний «вогник», і він запрошував мене на танці, провів додому, говорив про тренування, про свої виступи на республіканських змаганнях, про музику. Боже, про одне й те ж торочив, торочив… Нудь. Прощаючись, бовкнув: «Від сьогодні – ми дружимо». Я гукнула «ні!» і вбігла у під’їзд, – Римма начепила окуляри й відразу посуворішала.

– І часто Шейченко сидів на підвіконні?

– Часто. Віддасть «дипломата» своїм ад’ютантам – і до мого будинку, раніше за мене. Іду – вже сидить. Лякав, що стрибне, коли не погоджуся, – дівчина заплющилась і з відчаєм похитала головою. – Що я пережила… Одного разу, тільки ступила на ганок, чую страшний зойк і важке бухкання на дашок… Мені підломилися ноги, і я сіла, зомліла…

– Невже стрибнув? – недовірливо запитав Тополюк.

– Кинув целофанову торбину, напхану газетами і камінцями, – Римма розплющила очі, примружилась на капітана, закліпавши повіками, ніби щось згадувала.