– Щось ти швидко повернувся, – мовила жінка. – Наче літаком злітав. Га, Аркашо?

– Кх, – кашлянув Бухов, привертаючи її увагу.

Жінка, очевидно, мати Аркадія Апостолова, насторожено визирнула в коридор, зачувши чужий голос. Тополюк і Бухов зніяковіло привіталися з нею.

– А я думала – повернувся Аркадій. Поніс відро із сміттям, – усміхнулася вона. – Адже ви до нього? Мабуть, теж займаєтесь боротьбою дзюдо?

– І до Аркадія, і до вас, – відповів слідчий.

– Ми не проти поїздок Аркадія на змагання, – легко відгукнулась на розмову мати. – Вчиться він добре і поводиться славно. А спорт – це здоров’я. Боротьба зробила його дужим і впевненим. Він ріс кволим хлопчиком, його часто зобижали ровесники. А тепер не чіпають – бояться.

Апостолова відверто пишалася сином. І мала на те підстави: заняття спортом справді багатьом дає міцне здоров’я й силу. Тому Євген добре розумів радість матері, у якої на очах змужнів син.

– Оце завтра йому виповнюється сімнадцять. Хочу спекти торт, пиріжків. Домашнє смачніше. Прийдуть друзі: Ігор, Віталій… І коли він виріс?! Змигнули роки, як один день, – і журливо стисла губи, по хвилі продовжила: – Вже сушимо мізки, куди йому вступати після школи. Чоловік радить у політехнічний, а Аркадій хоче в педінститут на фізвиховання. Але ж яке життя у вчителя?! Ну, платню підвищили, а робота все одно не престижна.

– Моя бабуся сорок років вчителювала, – вихопилось у Тополюка з образою.

– О, тоді вчителі користувались авторитетом і повагою. І який з мого Аркашки Макаренко, господи?! Дитя…

Вона не запрошувала їх до кімнати – поспішала з готуванням до іменин, а чоловіка, очевидно, не було вдома, і слідчий з капітаном стовбичили у вузькому коридорі непроханими гостями. Вони почувалися незручно, позаяк вона мала їх за старших товаришів сина, а відрекомендуватись отак – ні сіло ні впало – не наважувались, бо настрій у матері Аркадія гарний, навіть святковий (завтра ж день народження сина!), і це стримувало. Ох, як часто доводилося їм порушувати спокій людей, втручатись у їхнє життя, торкатися заповітного… Не всі розуміли їхню роботу: дехто ображався, замикався у собі, й тоді доводилось пояснювати, вмовляти, вибачатись. Після того залишалось на серці якесь незадоволення.

– Хвилюємось: скоро випускні екзамени, – заклопотано казала мати. – Як він їх складе? Потерпаємо за твір і усний з мови і літератури. З інших предметів у нього п’ятірки і четвірки, а тут… – замовкла нараз, прислухаючись. – О, біжить Аркадій, грає… І скільки наказувала йому…

Вони нашорошили вуха: з під’їзду долинало глухе, ритмічне бухкання, наче хтось вибивав танок на бубні. За кільканадцять секунд прочинилися двері й до коридора скочив невисокий розпашілий русоволосий юнак, одягнутий у коричневі спортивні штани і білу майку, з синім пластиковим відерцем у руці.

Коротка стрижка, щоб довге волосся не заважало у боротьбі, повне обличчя, густі брови і тугі губи, в очах веселі бісики… Він, Аркадій Апостолов – Апостол. На фотокартках він має вигляд дужчого і мужнішого за Біронського, м’язи рук і плечей добре розвинуті, молоді груди бугристі. Міцний горішок. Напевне, стрибав через приступки, але дихає легко. В його очах з’явилося німе запитання: хто ви? Привітався.

– А це до тебе, Аркашо, – сказала мати і докірливо: – Я ж тебе просила – не бий у відро. Дядько Кирило дратується і вичитує нам за погане виховання. Ну, як до стіни!

Вона забрала в сина відро.

– Пробач, мамо, забув, – знітився Аркадій.

– А ми не з ДЮСШа, – зненацька повідомив Денис, щоб далі не вводити в оману сина і матір. – Я слідчий прокуратури Бухов, а це – капітан Тополюк з карного розшуку.

Не встиг закінчити Денис, як відро бухнуло на підлогу, – впустила вражена Антоніна Павлівна, і Євген подумав, що тепер не скуштують вони пирогів. Вона злякано дивилась на сина. Аркадій відвернувся – втупився у жовтий вимикач. Мати безгучно ворушила губами – хотіла щось сказати, проте не могла вимовити й слова.

– Ну, чого ти? Чого? – жалісливо, заспокійливо сказав Аркадій. – Я ж нічого… Ти ж знаєш…

– Але ж… Хіба ви до мене?… До чоловіка?… – звернулася до прибулих Антоніна Павлівна.

– І до вас, – кивнув Бухов. – Нам треба поговорити з вашим сином.

– Про що?

– Він дружить з Віталієм Шейченком.

– Віталій?! – мати прихилилася до одвірка кухонних дверей, лапнула себе за лоба й залишила на ньому білі смужки муки. – Віталій добрий хлопчик, вихований… Аркашо, що сталося?

Аркадій знизав плечима, мовляв, а мені звідки відомо. Євген бачив, що вони так і будуть стояти в коридорі – приголомшеній господині вже не до ввічливості, і красномовно повторив:

– Нам треба поговорити з Аркадієм.

– Ох, вибачте, – спохопилась Антоніна Павлівна. – Веди, Аркашо, товаришів до кімнати, веди, – і запобігливо запитала: – А мені можна чи?…

– Можна, – дозволив Бухов. – Це ж ваш син.

Квартира в Апостолових двокімнатна. Увійшли до вітальні, ступили на зозулястий палас. Шафа, диван-ліжко, телевізор «Весна», килим, проста люстра, у серванті посуд, на полиці книжки – технічна література. Сіли на стільці довкола стола, а мати з сином на дивані. І тут Євген помітив між шафою і сервантом невеликий чорний ящик, схожий на футляр для баяна. Що то могло бути?… А, портативна друкарська машинка. Напевне, «Москва».