Біронський-старший вибалушив очі. Денис зиркнув на «дипломати».

– Ого, з прокуратури і міліції! – бадьоро вигукнув Ігор. – Цікаві у нас гості.

Євген бачив, що йому зовсім нецікаво. Знайома поведінка: намагається приховати свою розгубленість за удаваною безтурботністю.

– У нас розмова з вашим сином, – продовжив Бухов, глипнувши на Біронського-батька.

– Т-то мені… вийти? – і Біронський безпорадно озирнувся на двері, провівши долонею по волоссю.

– Навпаки, Станіславе Андрійовичу, – заперечив Бухов.

– А… а що сталося? – несміливо запитав і злякано глянув на сина. – Що він скоїв?

– Просто хочемо побалакати про його друзів, – заспокійливо мовив Тополюк.

– Ага, про Віталія і Аркадія, – Біронський боком підступив до ліжка й сів. – Але ж вони славні хлопці.

– Славні, авжеж, – погодився слідчий і звернувся до Ігоря: – Ви разом ішли зі школи додому? Всі троє?

– Коли? – глянув спідлоба Ігор.

– Сьогодні, – Бухов ледь посміхнувся.

Денис теж зрозумів: Ігор навмисне прикинувся недорікуватим. А чого прикидатися? Напевне ж, щодня ходили разом до школи й зі школи, якщо дружили і будинки поруч.

– Я сам.

– А Віталій і Аркадій?

– Не знаю. Я поспішав додому, чогось розболілася голова на останньому уроці, – і він для переконливості потер лоба, скривився.

– Угу, не знаєш… Шкода. А не бачив у Віталія чогось… особливого? Приміром, якихось коштовностей? – допитувався Бухов.

– Коштовностей? – Ігор склав жилаві руки на грудях. – Тобто золотих речей?

– Еге, золотих.

– Ні, не бачив. І де йому взяти їх?!

На тлі голубого вікна важка, кремезна постать юнака здавалася намальованою картиною. Під футболкою окреслювались м’язисті груди й накачаний прес.

– Віталій дружить лише з вами? – запитав Тополюк.

– Зі мною і Аркадієм.

– Може, ви щось чули від нього про Кривого?

– Якого кривого?

– Кривого на ногу.

Ігор втупився у підлогу – згадував…

– Ніколи не чув, – спроквола відповів.

– Давно захоплюєшся музикою? – кивнув на магнітофон.

– Та… – зам’явся Ігор.

– Вже три роки, – підказав батько. – Придбали йому на день народження. Просто біда, замучив нас: купи, купи, у всіх є, а в мене нема… Вони тепер звихнуті на музиці. їм аби бум-бум.

Критично міркував Біронський. Видно, у печінках сиділи роки.

– У якій сьогодні сорочці був Віталій?

– У білій.

– Замащена десь чи ні?

– Чиста. Він охайний і любив білі сорочки.

Євген звернув увагу, що Ігор сказав про Віталія у минулому часі. Чи помітив Бухов? Обличчя у Дениса незворушне, навіть пісне, ніби йому надокучила розмова з юнаком.

– Скажи, Ігоре, у Віталія є вороги? – запитав слідчий. – Може, він когось образив? Адже між хлопцями трапляються сутички, непорозуміння.

– Вороги?! У Віталія?! – щиро здивувався Ігор, його блакитні очі відверто дивилися на присутніх. – Сутички тільки на татамі. І хіба стане ворогом переможений в чесній боротьбі? Це ж спорт: хто дужчий, спритніший, той і переміг.

– Вірно, – Євгенові сподобалась його відповідь, і взагалі він симпатичний, цей кругловидий юнак з рудим пушком на верхній губі. – Ви у кого тренуєтесь?

– У Кондрука Василя Львовича.

– Значить, Ігоре, ви не йшли разом зі школи? – знову повернувся до першого запитання Бухов. Юнак заперечно похитав головою. – А чий он другий «дипломат»?

Ігор здивовано глянув на «дипломат», наче досі його не бачив.

– А справді, Ігорок, чий? – запитав батько.

– Він… я… – і юнак відвернувся до вікна, кусаючи губи.

– Подай-но мені його, – попрохав Бухов. – Дозволиш подивитись?

Ігор неохоче нахилився, подав, уникаючи їхніх поглядів. Денис клацнув замками, розкрив – підручники, зошити. На внутрішньому боці кришки намальований зеленим фломастером невеликий знак R і ламана блискавка червоним. Ось чия робота – ті знаки! Отакої! Не чекали. На щоденнику підпис: «…учня 10 «в» класу середньої школи № 37 Шейченка Віталія Семеновича». Бухов погортав – п’ятірки, четвірки і зрідка трійки. Жодного запису – зауваження класного керівника. Щотижня підписаний матір’ю. Ось і останній день: з фізики – п’ять, з історії – чотири.

– То як до тебе потрапив Віталіїв «дипломат»? – глузливо прискалив праве око слідчий.

– Невже ти збрехав, Ігорок?! – вражено витріщився на сина Біронський. – І кому! Я… я нічого не розумію. Чому цікавляться товариші Віталієм і Аркадієм? Що вони накоїли?

– Заспокойся, нічого не накоїли, – промимрив Ігор. – А «дипломат» дав мені Віталій. Збирався кудись іти, і він йому заважав.

– І ти не знаєш куди? – вихопилось у Тополюка.

– Не знаю.

– Дивно: друзі, а мали таємниці один від одного, – іронічно зауважив Бухов.