— Дай Боже нам самим вижити, а що там уже казати про почет!

— Кому життя важке, земля буде легкою.

— Побійся Бога, Яне!.. Тут не в смерті річ, вона нікого не мине. Але вони тебе можуть продати на турецькі галери.

— Невже ти гадаєш, пане ловчий, що мені буде гірше, ніж є?

— Бачу, ти впав у відчай, у милосердя Боже не віриш.

— Помиляєшся, пане ловчий! Я кажу, що мені тяжко жити на світі, бо так і є, але з волею Господньою я давно змирився. Не прошу, не стогну, не проклинаю, головою об стіну не б’юся, хочу тільки виконати, що мені належить, поки живий і сили маю.

— Але біль душевний тебе як отрута труїть.

— Бог на те його й послав, щоб труїв, а коли схоче, пошле ліки.

— На такий аргумент мені нема чого сказати, — відповів ловчий. У Бозі наш єдиний порятунок, він — надія наша й усієї Речі Посполитої. Король поїхав до Ченстохови — може, вимолить щось у Пресвятої Діви, інакше всі загинемо.

Настала тиша, тільки з-за вікон долинало протяжне драгунське «werdo» [48] .

— Так, так, — сказав по хвилі ловчий. — Усі ми скоріше мертві, ніж живі. Забули вже у Речі Посполитій люди, як сміятися, стогнуть тільки, як той вітер у димарі. Вірив і я, що настануть ліпші часи, поки сюди укупі з іншими не приїхав, але тепер бачу: марні це були сподівання. Розруха, війна, голод, убивства, і нічого більше… Нічого більше.

Скшетуський мовчав; полум’я, що горіло у грубі, освітлювало його схудле і суворе обличчя.

Нарешті він підвів голову і промовив поважно:

— Минуще життя наше: спливе, промайне — і нічого після нього не залишиться.

— Ти говориш, як чернець, — сказав ловчий.

Скшетуський не відповів, тільки вітер іще жалібніше стогнав у димарі.

аступного ранку комісари, а з ними і Скшетуський, покинули Новосілки, але подальша їхня подорож була плачевною: на кожному привалі, у кожному містечку їм загрожувала смерть, зусібіч сипалися на них гірші від смерті образи — в особі комісарів зневажалися велич і могутність Речі Посполитої. Пан Кисіль розхворівся так, що на всіх нічлігах його просто в санях заносили до будинків і їдалень. Підкоморій львівський сльозами оплакував ганьбу свою і вітчизни. Капітан Бришовський теж занедужав від безсоння і праці, тому його місце посів пан Скшетуський і повів далі цей нещасний почет, супроводжуваний кривдами й погрозами, відбиваючи у сутичках натиски юрб.

У Білгороді комісарам знову здалося, що настала їхня остання година. Чернь побила хворого Бришовського, замордувала пана Гняздовського — і тільки прибуття митрополита на розмову з воєводою зупинило неминучу розправу. До Києва комісарів узагалі пускати не хотіли. Князь Четвертинський повернувся від Хмельницького одинадцятого лютого без жодної відповіді. Комісари не знали, що робити далі, куди податися. Повернутися вони не могли: величезні ватаги тільки й чекали зриву перемов, аби знищити послів. Натовп зухвалішав дедалі дужче. Драгунських коней хапали за повіддя, перепиняючи дорогу, воєводині сани закидали камінням, шматками льоду і мерзлими грудками снігу. У Гвоздовій Скшетуський із Донцем у кривавій битві розігнали кілька сотень черні. Хорунжий новогрудський і Смяровський знову виїхали до Хмельницького, аби переконати його прибути до Києва на перемови, але воєвода майже не сподівався, що вони доберуться до нього живими. Тим часом у Фастові комісари змушені були, склавши руки, дивитися, як натовп розправляється з полоненими — старих і малих, чоловіків і жінок топили в ополонках, обливали на морозі водою, кололи вилами або живцем чикрижили ножами. Таке тривало вісімнадцять днів, аж поки нарешті прийшла відповідь од Хмельницького, що до Києва їхати він не хоче, а чекає на воєводу і комісарів у Переяславі.

Нещасні посланці тоді полегшено зітхнули, гадаючи, що скінчилися їхні муки. Переправившись через Дніпро у Трипіллі, вони зупинилися ночувати у Воронкові, з якого було лише шість миль до Переяслава. Назустріч їм на півмилі виїхав Хмельницький, ніби цим самим виявляючи честь королівському посольству. Але як же він змінився відтоді, як удавав із себе несправедливо скривдженого, «quantum mutatus ab illo!» [49] , як слушно писав воєвода Кисіль.

Гетьман з'явився у супроводі кількох десятків вершників, із полковниками, осавулами і військовою музикою, зі знаком, бунчуком і малиновим стягом — як удільний князь. Комісарський почет зупинився відразу, він же, підскакавши до головних саней, у яких їхав воєвода, певний час дивився у його обсіле літами обличчя, а потім, трохи піднявши шапку, сказав:

— Чолом вам, панове комісари, і тобі, воєводо! Треба було раніше почати зі мною перемови, коли я був слабший і сили своєї не знав, та якщо вже вас король до мене прислав, усім серцем радий вас прийняти у своїх землях…

— Вітаємо і ми тебе, милостивий гетьмане! — відповів Кисіль. — Його величність король послав нас засвідчити тобі свою ласку і встановити справедливість.

— За ласку дякую, а справедливість я вже сам оцим — тут він ударив рукою по шаблі — на ваших шиях установив і далі встановлюватиму, якщо ви мене не вдовольните.

— Неввічливо нас вітаєш, милостивий гетьмане запорозький, нас, королівських посланців.

— Не буду говорити на морозі, знайдеться на це ліпший час, — різко відповів Хмельницький. — Пусти мене, Киселю, у свої сани, я хочу вам честь виявити — поїду вкупі з вами.

Сказавши це, він спішився і підійшов до саней. Кисіль посунувся вправо, залишивши місце зліва від себе.

Побачивши це, Хмельницький насупився і крикнув:

— По праву руч мене саджай!

— Я сенатор Речі Посполитої!

— А що мені сенатор! Он пан Потоцький перший сенатор і коронний гетьман, а в мене зараз зв’язаний сидить разом із іншими — захочу, завтра ж на палю посаджу!

Бліді щоки Киселя спаленіли.

— Я тут особу короля репрезентую!

Хмельницький насупився ще дужче, але стримався і сів по ліву руч, бурмочучи:

— Най король буде у Варшаві, а я в Україні. Не сильно я, бачу, вам іще на горло наступив.

Кисіль нічого не відповів, тільки звернув очі до неба. Він передчував, що на нього чекає, і слушно подумав тієї миті: якщо дорога до Хмельницького була Голгофою, то перемови з ним будуть хресними муками.