— Скажи мені, добродію, — спитав він, — які причини женуть тебе в це пекло, куди ніхто з доброї волі не поткнеться?

— Нещастя, ясновельможний воєводо.

— Надаремне я спитав, — мовив Кисіль. — Либонь, ти втратив когось із близьких і тепер вирушаєш на пошуки?

— Авжеж.

— Давно це сталося?

— Минулої весни.

— Як це?.. І ти, добродію, тільки зараз на пошуки зібрався? Це ж майже рік минув! Що ж ти, ваша милость, досі робив?

— Воював під стягами воєводи руського.

— Невже ж цей щирий пан не схотів тебе відпустити?

— Я сам не хотів.

Кисіль знову глянув на молодого лицаря, після чого настало мовчання, яке порушив каштелян київський:

— Усі ми, хто із князем служив, знаємо про нещастя цього лицаря і не одну сльозу пролили, співчуваючи йому, а що він волів, поки війна ішла, вітчизні служити, а не про себе дбати, варте ще більшої похвали. Рідкісний як на сьогоднішні зіпсовані часи приклад.

— Якщо виявиться, що моє слово для Хмельницького щось важить, вір мені, добродію, я неодмінно його за тебе замовлю, — пообіцяв Кисіль.

Скшетуський знову вклонився.

— А тепер іди спочинь, — ласкаво мовив воєвода, — ти, певно, добряче втомився, як і ми всі, котрі й хвилини спокою не маємо.

— Я його до себе заберу, це ж мій родич, — сказав ловчий Кшетовський.

— Ходімо й ми всі на спочинок — хто знає, чи наступної ночі доведеться заснути! — мовив Бжозовський.

— Може, вічним сном, — докінчив воєвода.

Сказавши так, він пішов у ванькир, де у дверях на нього чекав уже служка, а за ним розійшлися й інші. Ловчий Кшетовський повів Скшетуського до своєї квартири, що була на кілька будинків далі. Козачок із ліхтарем ішов перед ними.

— Яка хоч ніч темна, і віхола дедалі сильнішає! — озвався ловчий. — Ой, пане Яне! Що нам сьогодні довелося пережити!.. Я думав, уже Судний день настає. Чернь уже майже ніж у нас на горлі тримала. У Бришовського рука стомилася рубати. Ми вже починали прощатися.

— Я був серед черні, — відповів Скшетуський. — Завтра ввечері чекають нової ватаги розбійників, якій повідомили про вас. Завтра треба неодмінно звідси вирушити. Ви їдете до Києва?

— Це залежить од відповіді Хмельницького, до якого князь Четвертинський поїхав. А ось і моя квартира… заходь, будь ласка, пане Яне, я звелів вина підігріти, підкріпимося перед сном.

Вони зайшли до кімнати, в якій у грубі горів сильний вогонь. Вино вже парувало на столі. Скшетуський із жадібністю схопив склянку.

— Від учора й крихти не було в роті, — сказав він.

— Ти страшенно змарнів. Певно, від журби і трудів ратних геть знемігся. Розповідай тепер про себе, я ж бо знаю про твою біду… Отже, ти князівну серед недругів вирішив шукати?

— Або її, або смерть, — відповів лицар.

— Смерть легше знайдеш: звідкіля тобі відомо, що князівна в тих краях може бути? — розпитував далі ловчий.

— Бо в інших я вже шукав.

— Де ж це?

— Біля Дністра аж до Ягорлика. Їздив із вірменськими купцями, бо були вказівки, що її там сховано. Скрізь побував, а тепер їду до Києва, адже Богун її туди везти збирався.

Щойно поручик вимовив прізвище Богуна, як ловчий схопився за голову.

— Ой Боже! — вигукнув він. — Що ж я тобі не кажу про найголовніше! Чував я, що Богуна вбили.

— Як це? — здивувався Скшетуський. — Хто тобі сказав?

— Той самий шляхтич, котрий одного разу князівну уже врятував, — він іще під Старокостянтиновом, казав мені, відзначився. Я зустрів його, коли він у Замостя їхав. Ми розминулися в дорозі. Я ледве спитав його: «Що чувати?» — А він мені: «Богуна вбито» — «Хто ж його вбив?» — питаю, а він одповідає: «Я!» На цьому ми й роз’їхалися.

Спаленіле обличчя Скшетуського ураз поблідло.

— Цей шляхтич, — мовив він, — любить туману пустити в очі. Йому не можна вірити. Ні! Ні! Та й Богуна йому не здолати.

— А ти сам хіба з ним не бачився, пане Яне? Пригадую, він казав мені, що до тебе в Замостя їде.

— У Замості я його не дочекався. Зараз він, певно, у Збаражі, але мені пильно треба було комісарів догнати, тому з Кам’янця я у Збараж не заїздив і не бачився з ним. Один тільки Бог знає, чи й те правда, що він свого часу мені про неї розказав: нібито, коли в полоні у Богуна був, випадково підслухав, що той її за Ямполем сховав, а потім мав до Києва на вінчання везти. Може, й це неправда, як і те, що Заглоба досі казав.

— Навіщо ж тоді у Київ їдеш?

Скшетуський замовк — певний час чути було тільки свист і завивання вітру.

— Стривай-но, — мовив раптом, ляснувши себе по лобі, ловчий, — адже якщо Богуна не вбито, ти легко йому в лапи вскочити можеш.

— Тому й їду, щоб його знайти, — глухо відповів Скшетуський.

— Як це?

— Нехай Божий суд нас розсудить.

— Але ж він із тобою битися не стане, просто скрутить і звелить стратити або продасть татарам.

— Я ж із комісарами їду, у їхньому почті.