Володийовський обернувся і знову двічі вистрелив по переслідувачах із пістоля.

Та ось кінь пана Заглоби спіткнувся так сильно, що ледве не зарився мордою в землю.

— Боже праведний, у мене кінь падає! — крикнув розпачливим голосом шляхтич.

— Стрибай із сідла і в ліс! — заревів Володийовський.

Сказавши це, він зупинив і свого коня, зіскочив, і за хвилю вони із Заглобою зникли у темряві.

Але маневр цей помітили косуваті татарські очі, й кілька десятків бусурман, теж зіскочивши з коней, пустилися навздогін за втікачами.

Галуззя зірвало з голови у Заглоби шапку, било його по обличчю, чіплялося за жупан, але шляхтич, узявши ноги в руки, мчав, ніби скинув із себе років тридцять. Часом він падав, але, підвівшись, летів іще швидше, сопучи як ковальський міх, аж поки скотився у глибоку яму від вивернутого з корінням дерева і відчув, що звідси вже не вилізе: він геть знесилився.

— Де ви, ваша милость? — тихо покликав Володийовський.

— Тут, у ямі. Гаплик мені. Рятуйся ти, пане Міхале.

Але пан Міхал, ані на мить не вагаючись, стрибнув до нього у яму і поклав руку йому на уста.

— Тихо, ваша милость! Може, вони повз нас проскочать! А ні, будемо оборонятися.

Тим часом татари наблизилися. Одні із них справді проскочили мимо, гадаючи, що втікачі побігли далі, другі йшли поволі, обмацуючи дерева й розглядаючись навсібіч.

Рицарі затамували дух. «Упав би сюди котрийсь із них, — у розпачі подумав Заглоба, — я б йому показав!..»

Та ось у всі боки посипалися іскри — татари почали викрешувати вогонь…

Спалахи освітлювали дикі вилицюваті обличчя з випнутими губами, що роздмухували трут. Певний час татари, схожі на зловісні лісові привиди, бродили довкола за кілька десятків кроків від ями і підступали дедалі ближче.

Та ось якийся дивний шум, звуки і нерозбірливі окрики почали долинати з битого шляху, будячи приспані лісові глибини.

Татари перестали кресати й застигли як укопані. Пальці Володийовського впилися у Заглобине плече.

Крики дужчали, зненацька спалахнули червоні вогники й водночас із цим пролунали мушкетні залпи — один, другий, третій, а за ними вигуки: «Алла!», дзвін шабель, кінське іржання. Тупіт коней змішався із зойками — на шляху кипіла битва.

— Наші! Наші! — крикнув Володийовський.

— Бий! Убивай! Мордуй! Січи! Ріж! — ричав Заглоба.

Ще мить — і повз яму пробігли у страшному переполосі кілька десятків татар, які тепер щодуху мчали до своїх. Пан Володийовський, не витримавши, кинувся навздогін — він мчав за ними по п'ятах серед гущини й темряви.

Заглоба лишився сам на дні ями.

Він спробував вилізти, але не зміг. Усі кістки у нього боліли, він ледве тримався на ногах.

— От лайдаки! — мовив він, вертячи навсібіч головою. — Втекли! Шкода, що сюди жоден не вскочив — була б мені компанія та й показав би я йому, де раки зимують! От поганці! Наріжуть вас там зараз, як худоби! Боже правий, галас дедалі наростає! Як би я хотів, щоб це був сам князь Ієремія, він би вас нагрів. Кричіть, кричіть «Алла!», скоро вовки над вашим стервом те саме кричатимуть. А пан Міхал теж утнув — самого мене тут покинув! А втім, нічого дивного! Молодий він, от і жадібний до крові. Після того, що сталося сьогодні, я із ним хоч у пекло піду, бо він не з тих, хто приятеля в біді лишає. А як він отих трьох умить поклав! Зачудуєшся! Ех, був би зараз при мені бурдюк… Його вже, мабуть, чорти взяли… розтоптали коні. Ще якась гадюка мене вкусить у цій ямі… Ой, що це?

Крики й мушкетні залпи почали віддалятися у бік поля і першого лісу.

— Ага! — сказав Заглоба. — Вже наші їм на п’яти наступають! Не витримали, собачі діти! Хвала Господові всемогутньому!

Крики дедалі слабшали.

— Добряче вони їх! — бурчав собі далі шляхтич. — Але, видно, доведеться мені посидіти у цій ямі. Бракувало ще тільки вовкам на зуби попастися. Спершу Богун, потім татари, а наостанку вовки. Пошли ж, Боже, Богунові палю, а вовкам сказ — про татар уже якось наші подбають! Пане Міхале! Пане Міхале!

Тиша була відповіддю панові Заглобі, тільки бір шумів та здалеку долинали дедалі слабші окрики.

— Либонь, мені тут і спати доведеться лягати. А нехай йому грець! Гей, пане Міхале!

Однак на терпіння пана Заглоби чекало ще довге випробування, бо вже розвиднялося, коли від битого шляху знову долинув кінський тупіт, а потім у лісовому мороку заблищали вогні.

— Пане Міхале! Я тут! — заволав шляхтич.

— То вилазь, ваша милость.

— Ба! Коли б я міг.

Пан Міхал, нагнувшись над ямою зі скіпкою в руці, мовив:

— Ну, татар нема. Загнали їх аж за той ліс.

— Хто ж нам допоміг?

Кушель і Розтворовський із двома тисячами кінноти. І мої драгуни з ними.

— А поганців багато було?

— Ні! Тисяч зо дві, зо три.

— То й хвалити Бога! Дай мені чогось випити, а то ноги помліли.

Через дві години пан Заглоба, добре напоєний і нагодований, сидів у зручному сідлі серед драгунів Володийовського, а малий рицар, що їхав поруч нього, говорив так:

— Ти не журися, ваша милость, бо хоч ми й не приїдемо до Збаража разом із князівною, але це краще, що вона не опинилася в руках у поганців…