Як правило, полковник ніколи не розмовляв з Грінборо дро справи; якщо ти вийшов з діла, якщо вирішив відійти від нього, ти сам себе прирік на певного роду відчуження; закон буває писаний, але неписаний часом сильніший.

Так само, як і полковник, сер Мозес був пристрасним шанувальником Черчілля, — обидва мали щастя працювати в той час, коли він очолював кабінет його величності; промову в Фултоні вони розцінили як грандіозний маневр політика, котрий уступив Сполученим Штатам право на конфронтацію з Кремлем, вигравши, таким чином, для Британії право арбітра, найвище право в політиці; не його вина, що послідовники не змогли скористатися тим, що він так геніально придумав; біда послідовників саме в тому й полягає, що вони — послідовники, а він був людиною світового масштабу, такі народжуються нечасто.

Так само як і полковник, сер Мозес був прихильником європейської тенденції, повне розчинення в Америці відкрито називав «недоцільним»; твердість у ставленні до Москви вони ніколи не ототожнювали з нерозумною впертістю; гнучкість вважали серйозним інструментом політики; прогнозувати мир, виходячи з точної дати краху режиму в Кремлі, вважали хлоп’яцтвом; історія навчила їх реалізму; виступи в парламентах чи статті в журналах — одна справа, а практична щоденна робота в ім’я Британської співдружності націй — зовсім інша.

Саме цього вечора, всупереч правилам, полковник легко поділився з сером Мозесом деякими міркуваннями про те, що молодший брат починає розвивати надмірну активність на Острові; очевидна тенденція; так, цілком можливо, що якийсь росіянин зв’язаний із спецслужбами, але це треба довести; спробуємо, в цьому напрямі наші друзі працюють, причому дуже ретельно; однак мене не влаштовує головне посилання; зараз, коли в світі все тріщить, нерозумно, більше того, ризиковано перешкоджати контактам на рівні університетів, живопису, літератури, музики, журналістики; зрештою, це ті мости, якими згодом знову підуть політики; князь Ростопчин абсолютно нейтральний, справжній російський аристократ, який цілком ужився в наш світ, дуже дивно, правда? Німець з Гамбурга — це зразок найдосконалішого архівного черв’яка, він, до речі, допоміг нашим друзям знайти дивовижні матеріали про активність гітлерівської розвідки в Шотландії, так, так, він охотився за гітлерівцем, котрий, працюючи в штабі рейхсляйтера Розенберга, був ще й офіцером Шелленберга; до містера Золле звернулися наші люди, і він зразу передав свою документацію, відверта людина, довірлива й благородна… По-моєму, коли хтось і має бути зацікавлений у порушенні таких контактів, то саме Красна площа, хіба не так?

— Питання не однозначне, — відповів сер Мозес. — У певному розумінні Площі такі контакти теж вигідні.

— Ви абсолютно правильно сказали: в певному розумінні. Але в якому? Тут випадок безпрецедентний: аристократ, лютеранин і червоний. По-моєму, Степанов спирається на моральну підтримку містера Шагала, отже, коло розширюється. Якби містер Шагал був комуністом, я бив би на сполох. Але в даному випадку, — якщо тільки містер Степанов не виявить себе відповідним чином під час візиту, — я схильний не заважати йому. Більше того, було б добре, щоб ми знайшли сили захистити його від надмірної активності наших молодших братів. Як ви ставитесь до такої пропозиції?

— Це той випадок, коли я не готовий відповісти, полковнику, — сказав сер Мозес після довгої паузи. — Можливо, в цьому й полягає симптом старіння?

— Старість — це пам’ять. А ви пам’ятаєте ім’я сера Годфрі, чи ні?

— О, блискучий журналіст, майстер різноманітних шоу, я іноді граю з ним партію в Уїмблдоні, чудово тримає оборону… Він вас цікавить?

Назавтра, о дев’ятій п’ятнадцять сер Бромслі — особисто, а не через секретаря, — подзвонив полковникові Брінінгзу і попросив його приїхати в резиденцію на одинадцяту п’ятнадцять; «якщо вам доведеться почекати п’ять хвилин, ви, сподіваюсь, пробачите мені, приймаю колегу з Бонна; як правило, найголовніше німці кажуть наприкінці бесіди, перші сорок п’ять хвилин вони вивчають співрозмовника, готуючи до головного; містична нація».

І все-таки сер Бромслі прийняв полковника в точно призначений час; обмінявшись у дверях прощальним потиском рук з боннським заступником міністра, він одразу ж, не сходячи з місця, дружньо привітав свого давнього знайомого, запросив його до маленького столика, який секретарка міс Прізм, уже встигла прибрати після першого візитера і накрити до приходу Брінінгза (ветеранів служби сер Бромслі виділяв, ставився до них з помітною для всіх шанобою), сам налив йому чаю; зовсім недавно прислали з Пекіна, дивовижний аромат; сказав, що німця він почастував кавою; «цей жасминовий екстракт здоров’я я бережу для своїх»; і тільки після цього у звичній своїй манері — абсолютна прямолінійність у розмові з асами — сказав:

— Нью-Йорк ображений, полковнику. Я одержав телеграму від наших молодших братів, вони збентежені вашою позицією…

— Я чекав цього, сер. Ви в курсі того, про що вони просять?

— Лише в загальних рисах.

— Я вдячний долі за те, що великий англієць сер Сомерсет Моем подарував мені свою дружбу… Ні, ні, він тоді вже не співробітничав з вами… Він був членом мого клубу, ми зустрічалися лише там, і ось одного разу він запросив мене провести два благословенні дні в його замку на Рів’єрі. Ви пригадуєте його роман про письменника — «Скелет у шафі»? Про письменника та його чарівну легковажну дружину, про те, як він відчував правду, не знаючи її, і тільки тому писав ту правду, яка приголомшує.