Савін прийняв їх у великому кабінеті, облицьованому дерев’яними панелями, запросив двох заступників; вислухав Степанова, який пояснив, що його візит зумовлений двома вихідними позиціями: по-перше, містер Розен продає наші верстати на Заході, й добре це робить, бізнес його зростає, цілком престижний, і, по-друге, оскільки містер Розен хоче ввійти в діло після повернення російських цінностей, він, Степанов, не міг не привести його до свого друга, союзного міністра; в бізнесмена (Червона Армія врятувала його від загибелі, під час війни жив у Союзі, вдячний нам за життя) є деякі питання, які доцільно вирішити відразу, на найвищому рівні…

Розен зблід ще дужче — рівень був для нього несподіваний; зчепив свої маленькі пальчики на грудях, сумно всміхнувся.

— Спасибі.

— Спасибі потім скажете, — озвався Савін; війну закінчив лейтенантом, за три дні до Перемоги дістав наказ захопити вокзал; відступали есесівці, йшли напролом на захід; йому тоді було двадцять, дуже хотілося жити, всі розуміли, ось-ось настане мир; із сорока чоловік, які були в обороні, лишилося в живих сім; він потім рік валявся по госпіталях; Зірка Героя знайшла його в Криму, в Місхорі; закінчив університет, вступив у заочну аспірантуру й поїхав у Воркуту, майстром; за сім років виріс до головного інженера комбінату; завівся з місцевою владою; позбулися; захистив докторську, призначили начальником будівництва нового заводу; здав у строк; перевели в Москву заступником міністра; три роки працював у Держплані; звідти — у цей кабінет.

— Так, але візит до вас — ініціатива містера Степанова, — обачно мовив Розен. — Я вдячний Об’єднанню, в мене чудові стосунки з усіма працівниками ваших фірм; компетентні, доброзичливі спеціалісти…

— Отже, до мене й моїх колег у вас прохань чи побажань нема? — уточнив Савін. — Чого ж тоді Дмитро Юрійович паніку зчинив? Добре, чаю вип’ємо, так чи інакше я вибрав час для вашого візиту, бюрократи, все намагаємося розписати по хвилинах…

— Звичайно, якісь проблеми є, — злякано подивившись на Степанова, мовив Розен, терзаючи свої маленькі руки, — але вони такі незначні, що я навіть не знаю, чи можна вас ними тривожити…

— Якщо прийшли — тривожте, — сказав Савін і, ледь усміхаючись, глянув на Степанова.

— Але це не повинно кинути тінь на працівників вашого Об’єднання, пане міністр, йдеться лише про строки платежів.

— Ви хочете мати резерв у часі, щоб одержувати в банку певні процентні відрахування з усієї суми?

— Ні, ні! Процентні відрахування мене не обходять! Тільки резерв у часі!

— Дивно, — сказав Савін, обернувшись до Степанова. — Перший бізнесмен, якого не цікавить прибуток! Навіть нас питання прибутку нарешті почали непокоїти…

Степанов подивився на Розена.

— Йосифе Львовичу, я вважаю — та й Олександр Іванович зі своїми колегами також, — що карти мають бути відкриті. Звичайно, вас цікавить прибуток, хоч і резерв часу вам потрібен, просто необхідний. Отже, називайте кота котом…

— Так, але пан міністр може подумати, що я скаржусь! А ті пани, з якими я маю справу, можуть на мене образитись, — Розен справді злякався; рівень не той, зрозумів Степанов; як завжди, я сприймаю бажане за дійсне, цей малий звик працювати поповзом, такий собі вкрадливий коробейник; він, мабуть, ніяк не збагне, чому літератор дружить з міністром, це не за правилами, у них такого немає, всі живуть у своїх сотах, як бджоли.

— Олександр Іванович не подумає, що ви скаржитесь, — сказав Степанов роздратовано. — Сформулюйте, що ви хотіли б. Усі питання можна обговорити прямо зараз, деталі вирішите в Об’єднанні…

— Але я просто хотів сказати, що мені дуже приємно… — Розен зовсім зніяковів. — Така увага… Якби ще можна було якось допомогти зі строками платежів… Верстати йдуть дуже добре, їх поставляють за графіком, та коли я матиму резерв у часі і, — в результаті цього, — зайвий процент, тоді можна побудувати хороші складські приміщення, з’явиться маневреність у торгових операціях.

Савін одразу спитав:

— Ви купите землю під склади? Чи маєте намір орендувати?

— Звичайно, купимо, — відповів Розен, — на оренді я пущу по миру своїх дітей, ніяких гарантій.

— Розумно. — Савін обернувся до одного із заступників, попросив: — Євгенію Васильовичу, зв’яжіться з нашими банкірами, треба, щоб вони обговорили це питання з паном Розеном… Як ваш радянський співдиректор? Знає толк у роботі? Чи вміє тільки балакати?

— Чудовий працівник, — відповів Розен. — Ним можна пишатися, надзвичайно компетентний…

— Це все? — запитав Савін. — У вас тільки одне питання? Більше нічого?

— Ну, я, звичайно, хотів би, якщо ви не заперечуєте, торкнутися питання про ціну на верстати…

Савін засміявся.

— З цього б і починали, чоловіче добрий… Я все ждав, коли ви до головного підійдете, боявся, не встигнете, в мене через десять хвилин нарада… Коли гарантуєте ринки, ціну не підніматимемо, хоч ви, напевно, знаєте, що японці й французи переглянули ставки на аналогічні машини. Залежить від вас: дасте добру кон’юнктуру, підтримаємо, обіцяю. Що буде через рік, відповісти не можу, бог дасть день, бог дасть їжу…