Я сьогодні свідомо блукав Львовом. Треба було втомити тіло і додати маленький ліхтарик світла душі. Я ходив магічними львівськими вулицями, розмовляв з будинками мовою їх творців, слухав сповіді грішних пражителів, які позалишали тут часточки своїх душ, а хто і всю душу, я навіть чув їх вічний голос привиду, ручкався з найсміливішими домовиками, сміявся з перехожих, які, гепнувшись зі мною лоб в лоб, крутили довго пальцем біля скроні, а потім, скорені цікавістю, самі задирали голови вгору, щоб подивитись, що я там такого набачив на зоряній карті дахів, піддашь та балконів, і гепались чоло в чоло з кимсь іншим, хто, в свою чергу, теж бавився пальцем біля скроні... Я довго розглядав кожного лева, влазив у його скам’янілу шкуру, приміряв його королівську силу, хоч в деякій невпевненій шкурі й почував себе зайцем. Усе залежить від душі лева або від того, хто в нього цю душу вклав. Я ще бачив маленького Лева Галицького, народження якого породило Львів, той ширяв на крилах Високого Замку й підморгував мені, і я почував себе Богом. Я... я... і я... І я не питав у ці магічні хвилини “чому”? Бо боявся потрапити на хвилю, яка виводить на безжалісний монітор сьогодення.

І потрапив...

Бо боявся...

А тепер, з думами-ланцюгами, до яких прикуті важелезні гирі, чалапаю додому. З надією заснути. Без проблем... Зі снодійним...

25

Думай про сонце – і дощ перестане падати...

На диво чи на закономірність, куди я не звертався за роботою, мене підозріло вивчали, обіцяли з моїм досвідом гарне місце, і врешті-решт – відмовляли. Я не здавався: звертався за рекламами, ввічливими і турботливими порадами відмовників, а також до в багате одягнених перехожих... Виявляється, у всіх всюди й усе було, і мої послуги їм – ні до чого...

З хворобливої гордості і через відразу до співчуттів я повідганяв усіх друзів та знайомих, сказав, що починаю нове життя і не хочу нікого знати.

Вкотре дурень, однак такий, що створив себе сам, слава Богу, і це втішало. Можу собі уявити, як їм, тим, хто справжні, щирі до моєї пошарпаної персони, від такої вдячності. Ніяк... Але я тоді був переповнений хворобливою наївністю і тільки починав здогадуватися, що людиною правлять емоції, а розуму не завжди вистачає, щоб їх приборкати. І тоді ж, паралельно, я починав здогадуватися, що не дуже-то й треба... займатися якимось борканням. Одне слово, замкнене коло, а ключі від нього ще на металобрухті...

І все-таки наполегливість винагороджується – я покинув лави українських безробітних та став поштарем. На півставки. Бо не кожні наркотично залежні від преси пенсіонери можуть газети передплатити, а молоді сидять по інтернетах або насолоджуються усною інформацією в кабаках за якоюсь плящиною чогось. Або на біржі, хлібі та воді... Або читали ще “Букваря”... Або...

Щоб не збожеволіти, кожного вечора я виходив у місто і повертався з першими заспаними трамваями.

Того разу нічні бродіння закінчилися безконечним стоянням на зупинці в глибокому передмісті під збожеволілим дощем, що і не думав вщухати (що вдієш – славні традиції некерованої львівської погоди, якою на свій розсуд бавляться мальовничі Карпати). Романтиків, навіть якщо вони в “лапках”, теж треба загартовувати: не завжди ясні зорі та світлий місяць, і танці розпещеної магічною силою нічного неба фантазії. Зуб не попадав на зуб, футболкою і джинсами можна було бавитися у важку атлетику, знемрієна душа остаточно забула про мрії – хотіла гарячої ванни. Час від часу запотіченою дорогою пропливали втомлені машини, однак рука не піднімалася зупинити – гордість, дурнувата, вперта, повернена повагою до легкого гаманця, гордість після трьох років дикого нелюдського приниження...

На диво, таксисти спали, не думаю, що у сирих салонах своїх машин-проституток з безліччю слідів усіляких задниць.

Місяця не було, зірок не було, неба не було, був одинокий підсліпуватий ліхтар та одинокий я.

Отож тридцятилітній чолов’яга під два метра, з біцепсами-тріцепсами, навіть після тижневого посту, такого собі посереднього атлета стояв на нічній зупинці під проливним дощем, скулений, згорблений і ніякий, і марив затишком... Його безмайбутністю тішилася самотня жирна жаба зі слизької напівзламаної лави.

Я хотів дому: не даху над головою, а справжнього дому у серці, душі та тілі. І найстрашніше – я його мав, колись, недавно, майже завжди, і свідомо втратив, бо намагався зробити його кращим, забуваючи, що він є і потребує до себе уваги, як і все добре, бо зле увагу привертає само.

Зупинилося якесь заблудше нахабне таксі і запросило ще недавно смішних для мене грошей, але сьогодні я їх не мав і смішно збрехав, що гуляю. І плакав від безсилля і дико тішив свій гонор, що темно, і дощ, і що ніхто не побачить.

Ви не бачили, як чоловік плаче, під дощем, дозволяючи собі таку розкіш, бо дощ?.. І слава Богу, тому що це напівкінець світу... “Напів” – це моя примха, яку чоловіки мають шанс виправдати... І я...

Два задощених безпомічних світлячки на шаленій швидкості вигулькнули з-за повороту і, ставши хижими, великими та сліпучими, зі скрипом зупинились метрів за двадцять.

– Гей, мужик, - почулося, - я не знаю, хто ти такий і що тут робиш, але якщо хочеш їхати, то сідай, бо я сьогодні пообіцяла собі зробити якусь незвичну корисну справу, а свої обіцянки я звикла виконувати, - владний жіночий голос розбудив мої захаращені жалями жалюгідні мізочки.

Я вагаючись підбіг до машини, несміливо всівся на задньому сидінні.

Куди їдемо, сер?
– запитала вона, розглядаючи мене у дзеркало.

На Привокзальну, - прохрипів я.

А конкретніше, можна?

Городоцька, 125. Біля костелу.

Ясно, сер. Як справи?
– у незнайомки був чудовий настрій.

Як бачите, - відповів я.

Не бачу, бо темно. Це по-перше. А по-друге: чому так песимістично?

Для оптимізму потрібен привід, - пояснив я.

Помиляєтесь, сер. Гірше, коли бачите привида. А привід завжди є. Його тільки потрібно зауважити й ввічливо прийняти.