Я знаю, - вирвалось болем у мене.
– Та не вмію.

Тоді ви завжди будете нещасним, сер. Навіть, у щасті, сер, - втішила мене благодійниця, і я з сумом подумав, що це правда. А вона жорстоко додала: - І тоді ви ніколи не будете сером, поки що сер, а справжнісіньким, вибачте за правду, сируном, – я сховав свою висміяну жінкою голову глибоко в плечі.

Так ми і їхали. У перерві між оптимістичними запитаннями незнайомки я тупо дивився в намальоване моїми фантазіями безперспективне пекло майбутнього, а вона, у свою чергу, вперто розглядала мене в дзеркало, причому, все уважніше та прискіпливіше. За деякий час вдарила по гальмах, аж завернуло новесеньку іномарочку, ввімкнула в салоні світло і прорекла:

Я буду не я, якщо ти не Сергій Шукайло!

Тепер черга прискіпливо розглядати її та дивуватися була за мною.

Так, це я, Оксанко Першій, - зрадів та одночасно ховався від себе теперішнього я, гнаного солодкими спогадами не такого вже й далекого минулого.
– Вибач...

За що? Ти здурів?

Вона тішилася, як дитина, а не як ще декілька митей тому зверхня бізнес-леді.

Оце так зустріч! Найліпше свято за останній квартал. – Спішиш? – тривожно запитала Оксанка.

Ні, - коротко відповів я.

То добре. Дуже добре! І я не спішу. Пропоную ресторан! Їдемо, гаразд? Понасолоджуємось спогадами.

Як? Подивися на мене...

Оксана, певно, трохи по-іншому глянула на мою курячу обталапану зовнішність і розсміялась.

Згодна. Так не піде. Не пасує. Не зручно. Треба переодягнутися. До того ж, я люблю дотримувати слова, тому – Городоцька, 125. Я не помилилася?

Так.

Помилилася?

Ні. Так – означає ні... не помилилася.

Ти вмієш говорити простіше? – Оксана продовжувала тішитися.

Вмію, - відповів я, усміхнувся, і стало легше.

До самого мого під’їзду ми мовчали.

Я згадувала минуле. Наше, - сказала Оксана.

Я теж, - промимрив я.

Давай, біжи. Одна нога тут, друга – там. Гаразд? До речі, - зупинила мій спринтерський забіг Оксанка, - ти одружений?

Так, - буркнув я.

А дружина нічого не скаже, тобто...

Ні.

Чому? Що за така демократична дружина?

Ми разом не живемо. Просто...

Довго?

Три роки...

Оксана хотіла ще щось запитати, однак я їй не дозволив:

То мені бігти, чи як? – “Ото в’їдлива жінка”, - подумав.

Ні, не бігти. Нема нагальних потреб. За таких обставин підемо разом. Гаразд?

Як хочеш, однак...

Я люблю все бачити на свої очі, оцінити, зробити висновки, і ми довго не будемо, - з бісиками в очах владно вирішила всі “однак” вона.

Я довго не міг знайти ключа до нового замка. Нарешті ми ввійшли.

Поки я переодягався, Оксана встигла заглянути в кожний закуток мого скромного помешкання.

До речі, непогана квартира. За скільки купив? – іронічно запитала вона.

То не моя. Знімаю, – відрубав я.

Ясно. А чому така порожня?

Мене недавно безцеремонно, безсердечно і захланно обікрали, - як тільки можна якнайввічливіше відповів я.

Я так і подумала, - спокійно, без співчуття мовила Оксана. – А...

Мене не треба вже так відверто роздягати. Ти що, детектив?

Ні. Просто ділова жінка. І мені просто все потрібно знати, аби прийняти рішення.

І що, щодо мене ти теж думаєш приймати рішення?

Аякже! – засміялася Оксана. – Обов’язково. – А де ти працюєш?

На пошті.

Ким?

Поштарем. Все?

Заспокойся. Все. Рішення прийнято. Ми їдемо до мене. В гості.

Вона була такою самою, як була колись, тільки набагато мудрішою.

А що скаже твій... чоловік? – мені, чесно кажучи, було все одно, однак захотілося трохи просто по-людськи помститися.

Ні-чо-го.

Чому? – тепер чіплявся я.

Я сама, одинокая.

Чому? – вперто повторювалося мені.

Бо мені так хочеться. Ти готовий?

Останнім часом я ні до чого не готовий.

Тоді пішли, - зробила висновок Оксана. – А ти кажеш, не треба приймати рішень... Треба, і ще й як!

Уже в салоні машини Оксана порушила затяжну мовчанку.

Сергію, ти ображаєшся?

Ні, - відповів я. – Чого б то?

Тому що я би ображалася, - призналася Оксана. – Тобі це не сподобається, але я робила так навмисно. Я перевіряла, чи ти залишився таким, яким я тебе любила.